Наче птах розкинув в синім небі крила,
Простяглись кургани у степу глухім.
Звуться вони й нині ще Канат – могили
І про них легенду я вам розповім.
У часи далекі, коли Диким полем
Називали предки вільні ці степи,
Як прийшли зі сходу силою монголи,
Всім заволоділи, де їх кінь ступив.
Хто чинив їм опір, тих вони вбивали,
Хто здававсь без бою той рабом ставав.
Попіл та руїни слідом залишались,
Позначали шлях свій полум’ям заграв.
Ті, хто жив раніше у степах широких,
Хто вважав їх домом рідним од віків,
Чи лягли навіки у траву високу,
Чи пішли монголам замість пастухів.
Сильні подалися за монгольським військом,
Та й навік лишились десь на чужині,
А в степах зостались лиш старі за віком,
Ще жінки та діти в рідній стороні.
Недалік від моря в приазовських балках
Рід каракалпацький прихисток знайшов.
Діточок з десяток вже дорослих змалку,
Кожен замість батька, що в похід пішов,
Кілька аксакалів, зморшкуватих, сивих
А то все жіноту. Ось і весь той рід.
Вимира потроху плем’я нещасливе
Під ярмом монгольським від нужди і бід.
Якось пообіді вершник в балку в’їхав.
Дивина для роду. Збіглися усі,
Що приніс він - радість,чи, можливо, лихо?
Виявилось скоро – то жапак – бакси
По – по каракалпацьки так зовуться барди,
Хто пісні складає, сам же їх співа,
Тому незнайомця всі зустріли радо,
Бо у його піснях пам’ять ожива.
Посадили гостя на почесне місце
І нагодували, і попить дали
Та гуртом чекали, доки він наїсться,
Бо вже за піснями скучили були.
Гість поїв неспішно, взяв дутар у руки
Й полилася пісня понад ковилой,
Як прийшли зі сходу чорнії клобуки
В царство Київ – Урус над Дніпром – рікой.
Узун–Коли–Юрій – Юрій Довгорукий
Племені по Росі землі наділив
І у чорних шапках чорнії клобуки
Вірю вірою і правдой службу тут несли.
Як орда зі степу йшла проти урусів,
Чорнії клобуки заступали шлях
І у степ свій ворог повертати мусив,
А урус спокійно працював в полях.
Та настала скоро чорная година,
Як завжди, зі сходу біди знов прийшли,
Потекли монгольські орди без упину
І міста уруські полум’ям зійшли.
Вигнали монголи і клобуків з Росі
У степи на південь подались вони.
Та і там недовго жити довелося .
Як ішли монголи з заходу, з війни,
То в степах скоряли досі непокірних,
Всіх хто відсидітись тихо сподівавсь
У степах широких, у полях безмірних.
В балках і байраках від орди ховавсь.
Звістка про облаву степом прокотилась
І зібрались бії: треба ж щось робить?
Чи усім здаватись на монгольську милість,
Чи свою свободу кров’ю захистить?
І у один голос всі сказали: «Битись!»
Хай монголи взнають щабель гостроту.
І пішли до війська і дорослі, й діти
І в смертельнім герці ізійшлися тут
Де Канат – могили степом простяглися,
Наче крила птаха в синіх небесах,
Цілі ріки крові степом пролились
І кривава впала на траву роса.
Три дні і три ночі йшло криваве свято
І клобуцьке військо майже все лягло,
Нікому загиблих було й поховати,
Як криваве сонце у степу зійшло
Змовк дутар, затихла уже давно пісня
Та ніхто і слова вимовить не міг.
І, здавалось, в балці стало людям тісно,
Бо спинився часу неупинний біг.
Там, на тих могилах їхня кров і слава.
Там, на тих могилах весь народ поліг.
По – каракалпацьки – « Канат» - то «кривавий»
Пам’ятник єдиний в цих степах про них.