Дехто скаже, що кохання - це не тема для серйозного прозаїка або поета. А я кажу,- помиляєтеся, шановні. Бо почуття до жінки, яку любиш , – це божественний дар, який дарований небом. І справа навіть не у гормонах, не в звичці, яка зобов’язує приходити і цьомати свою пасію в щічку після роботи. Мужик або розуміє, що жінка - це альфа і омега його життя, або плекає ерзац цієї прописної істини. І залишається самотнім.
Хочете пояснень? Гаразд. Он, кум нажлуктився пива і дивиться футбол по телевізору. А в цей час, тихо, без галасу, його втомлена дружина смажить на плиті котлети. Може й не стояла б, але ж діти не можуть щодня їсти одну картоплю. Треба і кабачків, і помідорів, і фруктів, і кунделиків різних.
А вгодований кабан, тим часом, хекає в ліжку перегаром та лається, що улюблена команда пропустила гол у власні ворота.
А коли трансляція закінчилася, гукає:
- Жінко-о-о! Дай чогось попоїсти! Я голодний як звір.
Потім сідає за комп'ютера і починає писати вірші про кохання. Та ловко так, що у необізнаного читача аж сльози бігтимуть ручаями. Ось такі, наприклад:
«Ти - моя зірка небесна,
Ти моя доля і щастя.
Лиш біля тебе воскрес я,
Випив кохання причастя».
Ну і так далі, в такому ж дусі.
Кохана ж тим часом наварила їсти, підсунула тарілки з їдлом під носа судженому і пішла збирати брудну білизну для прання.
- Зачекай,- гукає поет-лірик.- Давай тобі вірш про кохання прочитаю. Це про тебе.
- Читай, мені приємно,- одказує жінка і починає складати до пральної машини чоловіковий одяг.
- Ні, ти сядь навпроти і уважно слухай, а не бігай по хаті з брудними шмотками. Це непоштиво. Я ж, усе ж таки, про святе читатиму - про любов.
А як такому лобуряці поясниш, що тут не про кохану, а про нього самого? «Моя зірка» - не твоя, «моя доля» - не твоя, «воскрес я», а не дружина, «випив причастя» - а не випила».
Я, я, я - скрізь одне я. Погодьтеся - який потворний цей займенник. Але як точно передає внутрішню сутність людини. І якість її творчості.
- Ну як, подобається? - питає її чоловік після прочитання.
Втомлена кохана згідливо хитає головою, аби не розпалювати вогнище непотрібної сварки. Бо чоловік спесивий, спалахує, мов сірник, коли йому хтось зробить зауваження, що його творчість, м’яко кажучи, не дуже. Такий собі солоденький пиріжок, довго їсти не можна, назад лізе.
А у вас, шановні читачі, є такі знайомці? Особливо серед ліриків? Га? Не чую?
А ось ще один ас пейзажних натюрмортів. Теж мій хороший знайомець. І теж любить солодке.
«Береза плаче на моїм плечі
І пестить серце втомлене і душу,
Та шепче: « О, поете, відпочинь!
Ти від життя цього втомився дуже».
Безсумнівно втомився. Ще й як. Цілий день бринькав на гітарі, підбираючи потрібні ноти для слізних опусів, трохи поспав, почесав пупа, сходив за ковбасою і знову всівся за віршування та бринькання. Мало того, що музика ходить по колу як коза біля капусти (субдомінанта-домінанта-тоніка), мало того, що тональність мі мінор довела до сказу навіть сусідського глухого бультер'єра, який від горя став підвивати той невибагливий мотивчик за стіною, так ще й у жінки голова розболілася не на жарт. Таке психодилічне кодування негативом у рідному обійсті заставить навіть бетонні стіни покритися пліснявою і тріщинами від розпачу.
Особливо поет налягає на серце і душу. Жодного вірша без цих сакральних слів немає. Ну і без сліз, самі розумієте. Нині це сама потужна зброя у правицях віршувальників. Б'є читачів наповал. А ще - прямі порівняння: наче, неначе, мовби, немовби, ніби, буцімто, начебто, гейби, нібито. Оце вже зброя масового знищення!
Сказав сусідові, що прості прямі порівняння в поезії - це дно. Так віршують першокласники. І що ви думаєте? Кинувся виясняти істину з кулаками. Навіть гризнув за носа від обурення. Колись покажу, де його зуби вгрузли в мого шнобеля, там досі місце укусу не заживає.
Але ж є куди більш цікавіші художні засоби! Гіпербола, літога, метафора, алегорія, іронія, метонімія, риторичні фігури, рефрени, антитеза, асонанси, інвективи, панегірики, оксиморони, паралелізми, інверсії. Хоча з інверсіями теж у товариша не дуже ловко виходить. Якісь вони неприродні, наче штани навиворіт.
І його дружина теж як наймичка в хаті - тільки встигає тарілки під носа підсовувати та кавалки прибирати. Навіть не знаю, чи любить він її, бо постійно бачу не з нею, а з гламурними молодицями. Теж поетесами, мабуть.
А я зранку, доки кохана спить - збігав на город, наскуб моркви, цибулі, накопав молодої бульби, висмикнув капустину і прожогом до хати. Став до плити - і давай куховарити.
Яку страву найбільше уподобує кохана? Український борщ. Не отой потворний кандьор, який подають у розрекламованих столичних закладах харчування, а справжній, наваристий, на курячому чи телячому бульйоні, зі шкварками та зеленню. Єдиний інгредієнт, який вона не переносить - квасолю. Тому з цим треба бути обережним: якщо побачить хоч один біб - їсти не буде. Тому для мене це табу. Більш того - справжній український борщ готується не на плиті, а в печі. Тому з вечора заніс до хати пару мішків дрівцят і склав у потрібномі місці. Навіть до печі напхав, аби уранці не гриміти поліняками та не розбутити мою дорогу симпатію.
Друга страва – гречана каша. Але непроста. Потрібно зробити соковиту підливку зі смажених шматочків сома, моркви, цибульки та болгарського перцю. А де того сома взяти? Правильно - наловити. Тому ще звечора змотався на річку з вудками і виважив трьох вусатих красенів, почистив, посолив, порізав шматочками, обмазав майонезом та кунжутною олією, і поклав до холодильника насмоктуватися ароматом.
А до чаю готую еклери за спецрецептом. Паралельно з куховарством пишу вірш про кохання. Без цього десерту настрій лади псується миттєво. Самі, мабуть, знаєте. Бо прошепотіти любовний вірш коханій у ліжку, де описати її як найніжнішу та найкоштовнішу річ на світі - це означає потішити богиню. Вона потім до вечора буди ходити як причмелена, оглушена увагою власного чоловіка та його сердечними почуттями. Можна потім з нею разом купатися у ванні - ніколи не прожене. Навіть спинку помити дасть.
Тільки кохана кліпнула очима, потягнулася, мов кіт на осонні - а я вже тацю з паруючими стравами на стіл ставлю, і поближче до ліжка його підсовую, аби далеко не ходити.
- М-м-м-м!- вигукнула персиста сирена. - А ну дай ложку!
Чом не дати? Я навіть серветку їй заправив під нічну сорочку, аби не забруднилася.
Ох, як ж вона мелодійно шкряботіла тією ложкою по дну тарілки, з яким апетитом жувала! Аж у мене слинка побігла. Але тримаюся, стою поруч як вихований офіціант та міняю страви.
Нарешті борщ у пузі, смажені соми також, еклери не встигнули й пискнути, аже мандрують стравоходом. А тепер десерт.
_ Кохана моя! Вірш написався. Про любов. Наче.
- Ой, як приємно! Ану лягай поруч зі мною в ліжко і читай. Але гарно, ніжно…
Поклав їй на груди свою голову, читаю:

Бережи
Поклон одважую поштиво,
Цілую любій кисть руки.
Ця жінка - квітка! Справжнє диво!
Юначих мрій вогонь жаркий.

Блищить затемнене свічадо,
На таці келишок з вином.
Розв'язаний на платті бантик
Скрутився біля ніг в'юном.

А ложе застеляє плахта,
На ній - вусатий кіт-Баюн.
А яблук стиглих груденята
Заворушились у раю.

Схиливсь над небом. Лона абрис
Спиняє подих, зорі, час.
І де б не був - туди вертаюсь
Тантричний танцювати вальс.

Опісля бурі - спокій, тиша,
Ерот крутнув козацький вус.
Вгортаю жінку в радість ніжно,
Зітхає щастям наш союз.

Цей світ прекрасний і казковий!
Кохана - тільки бережи
Фантасмагорію любові
В чарунках власної душі.

А ви, шановне чоловіцтво,- так само тішите свої дружин? Чи гримаєте, що шкарпетки невипрані, а в хаті неприбрано? Якщо неприбрано - беріть і метіть самі. Якщо шкарпетки брудні - періть самі. І їсти варіть також самі. Бо жінка створена не для плити чи мітли, а для того, аби про неї дбали та тішили.
Чи не так?

26.08.2020р.