Бог бачив її і такою,
якою не бачив ніхто.
Як куталась взимку журбою,
бувало в стареньке пальто.

Коли пришивала торочку
і ґудзик в Різдво, як на гріх,
червоний на синю сорочку,
знімала з грудей оберіг.

Плескалася рибою в річці,
закохувалась навесні,
а після в подертій панчішці
щасливою йшла по стерні.

Ретельно ховала пухлину,
(злоякісну рану в собі),
від матінки, донечки, сина
втрачаючи глузд. Далебі,

палила, коли було важко,
боротись зі смерті ножем.
Бува зазирала у пляшку,
щоб хмелем затьмарити щем.

Він знав її думи крилаті,
надії й осінні жалі,
депресії безлад у хаті,
всі схованки в серці-дуплі.

І те, що вона недолуга,
хоробра, слабка водночас.
Що долі її чорна смуга
вела на Голгофу не раз.

А світла - до райдуги в небі,
краси пелехатих беріз.
Тому, що вона білий лебідь
на чорному озері сліз.

Всі родимки, зморшки на тілі
не треба лічити, бо знав,
що весни її посивілі
туманами поміж отав.
08.09.2020р.