Помер Аларіх ще в розцві́ті літ,
Нещадна смерть всі плани обірвала.
Від тої звістки не здригнувся світ,
Бо готи в таємниці це тримали.
Вже кілька день під посвист батогів
Раби довбають землю неподатну
Аби ріку між нових берегів
Пустити. Дуже важко працювати.
Піт заливає очі і рубці
Криваві спини всі сполосували.
Чого тим готам треба у ріці?
Чи їм в степу навколо місця мало?
А ледве-ледве річка потекла
У новім руслі, знов рабам робота:
Велика яма скопана була
У тім, що залишилося, болоті.
І вже тоді в великій ямі тій
Вождя врочисто готи поховали.
В броні, при зброї - наче зараз в бій.
В могилу срібло-золото поклали.
Несли й несли збентежені раби,
В багні стоптали чималу дорогу.
Лягли з вождем незлічені скарби,
На тому світі аби дати змогу
Аларіху безбідно існувать.
Забили коней, кинули в могилу,
А далі наказали засипать
Рабам, які уже не мали сили.
І знов нагайок посвисит залунав,
Шматуючи й без того збиті спини.
Та він рабів не надто підганяв.
Вони вже відчували те єдине,
Що їх напевне скоро всіх чека:
Як тільки грудка упаде остання
І знов у русло вернеться ріка,
Їх смерть чека миттєва й невблаганна.
Не лишать готи свідків на землі
Живими, щоб ніхто не знав на світі,
Де спочива король із королів.
І тому їм нещасним доти жити,
Поки ще не насипана земля
На цій могилі, де спочив Аларіх.
Лиш сонце споглядало звіддаля,
Час від часу́ ховаючись у хмарах.
Йому одному та іще ріці
Довірять готи таємницю сво́ю.
Та, було б можна, свідків би і цих
Аларіх певно теж забрав з собою.