ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
2024.03.28
22:14
Стою на сцені і не можу зрозуміти,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Дума про головне
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дума про головне
Микола ще недавно на Січі,
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
І от найперший у житті похід.
В Стамбулі вони гарно погуляли,
Добра собі у басурман набрали
І, тільки-но червоним взявся схід,
Вони гуртом у море подалися,
Щоб флот турецький наздогнать не зміг.
Але він проклятущий таки встиг,
Тож козаки за шаблі узялися
І кинулись одразу з ходу в бій.
Обсіли чайки каторги високі,
Подерлися коза́ки з усіх боків.
Микола по мотузці по своїй
Одним із перших на галеру втрапив.
Неначе, чорт з шаблюкою в зубах.
Та озирнувся і на серці страх,
Бо ж проти нього басурманів натовп,
А він один, ніхто за ним не встиг,
Мабуть, мотузки турки порубали.
Що ж, козаки так завше помирали,
Жаль, ворога убити ще не зміг.
Тут його мов серпанок оповив
Й почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Тобі вмирати рано, поживи!
І раптом бачить, на другім кінці
Товариша по куреню Степана.
Оточений юрмою басурманів
Він ледве шаблю вже трима в руці.
Незнана сила пробудилась в ньому,
Він кинувся один проти юрми,
Ворожі шаблі зустрічав грудьми
Й на крок не зупиняючись при тому.
Хтось заркричав пронизливо: - Шайтан!
І натовп миттю в страху розступився,
А він біля Степана опинився,
Спиною до спини у того став.
Що було далі, вже не пам’ятав.
Як козаки на каторгу забрались,
Хоч турки іще люто відбивались,
Аж доки і останній мертвим впав.
Похід той досить вдало закінчивсь,
Невільників багато позвільняли,
На Січ добра понатягли навалом,
А там уже ділити узялись:
Що у скарбницю, на загальну справу,
А що собі - кров не дарма пролив.
Микола, хоч героєм не ходив
Та на Січі зажив собі вже слави.
Бо ж врятував товариша свого,
Один проти юрми не побоявся.
Вже й курінний з повагою вітався
Й старі до гурту кликали його.
А він в думках прокручував одне:
Що з ним на клятій тій галері стало.
Що ті слова почуті означали?
Що має він зробити головне?
Було тоді, можливо, головним
Товариша в бою порятувати?
Та з часом став потроху забувати,
Думки другі заволоділи ним.
За кілька літ він якось правував
Аби «фігури» у степу дістатись
І треба ж було саме тоді статись,
Що хан з ордою свій похід почав.
Один з його роз’їздів й перестрів
Посеред степу голого козака.
Одні позаду вимчали з байраку,
Других він ген попереду уздрів.
От-от уже затягнеться петля
На шиї недолугого козака.
Не порятує сила вже ніяка.
І грізний тупіт доліта здаля.
Себе Микола не збиравсь жаліть.
Сам винен, небезпеки не помітив.
Та ж на «фігурі» не чекають звідти
І татарва пов’яже всіх умить.
А він не зможе бути в поміч їм,
Бо крізь такі лабета не прорватись.
Лишається з життям своїм прощатись,
Козак не дасться ворогу живим.
Та ось крізь тупіт, в шелесті трави
Почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
І тут туман, не знати й звідкіля
Степ огорнув. Не видно за два кроки.
Козак коня направив з того боку,
Татарська де не затяглась петля.
Поки татари у тумані тім
Козака одинокого шукали,
Микола прошмигнув і далі чвалом
Пустив коня, і як стріла летів...
Поки з туману вибралась орда,
Вже на «фігурі» чорний дим здіймався,
Загін козацький вже на Січ умчався.
Похід нічого б ханові не дав.
Адже раптовість втрачена була.
Хіба що б з військом січовим зіткнувся.
І він назад до Криму повернувся,
Зігнав на мурзах силу свого зла.
Микола на Січі героєм став.
Хоча таким себе не відчуває.
Він з голови ніяк не випускає
Той голос що його порятував.
Що ж він зробити має головне?
Чи, може, Бог не дав йому вмирати,
Щоб міг він козаків порятувати?
І стало тоскно. Бо ж життя одне.
За пару літ розпочалась війна.
Султан турецький до Хотина рушив.
А в нього війська, кажуть, ріки сушить
Та й землю виміта, як сарана.
Микола з військом рушив на Хотин.
Йшов Сагайдак, збираючи загони,
Щоб стати під Хотином в оборону.
Із ляхами там мав з’єднатись він.
Від війська розлітались посланці
Аби зібрати козаків докупи,
Султан бо скоро під Хотин підступить,
Там всі потрібні будуть молодці.
Миколу теж послали за Дністер,
Аби такий загін перехопити.
Устиг їх Бородавка розпустити
По всій Молдові. І збери тепер!
Отам він і нарвався на татар,
Які миттєво узяли в аркани.
Не думав, що закінчить так погано,
Коли ж татари віддали, мов дар,
У руки турок. На душі замліло,
Бо ж знав, як люблять турки козаків.
Та й бачив в їх очах пекельний гнів.
Згадав життя, що швидко пролетіло.
Сторожу порятовану згадав.
Під головним Бог, мабуть, це і мав.
Це додало йому душевні сили.
А турки вже колоду притягли,
З одного боку гарно загострили,
Його зовсім до голого розділи,
Волів до місця страти привели.
Ех, хіба так вмирати мріяв він?!
На полі бою, з шаблею! А, бачиш,
На палі помиратимеш, козаче!
Не на очах товаришів, один!
І тут крізь гомін табору вловив
Знайомий голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
Він стрепенувся, озирнувсь навкруг.
Якийсь паша із почтом наближався,
І увесь табір перед ним схилявся.
Почт перед бранцем зупинив свій рух.
Паша до себе бея підізвав,
Став його щось по-своєму питатись.
Микола став розмови дослухатись.
Турецьку ж бо й татарську трохи знав.
Із перемовин дещо зрозумів:
Паша схотів Миколу відібрати,
До Сагайдака посланцем послати,
Щоб він про те, що бачить, розповів:
Яке численне військо у султана,
Хай Сагайдака добре наляка
І той нехай на свою Січ тіка.
А на шляху турецьке військо стане.
Шлях до Хотина друге перейме
І візьме в кліщі ту козацьку зграю.
І так, і так їх знищення чекає,
Султан же потім і Хотин візьме.
Отак вони про себе говорили,
Не відавши, що розуміє він.
Нарешті бей зробив низький уклін
І повелів, щоб козака звільнили.
Миколу тут же наспіх одягли,
Дали коня і драгоман гугнявий
Знов пояснив Миколі усю справу.
А ще його між військом провели,
Що не могло, і справді, не вражати.
Такої сили ще не бачив він.
Не втримати, мабуть, хотинських стін,
Бо де ж супроти стільки війська взяти?
Ніхто Миколу, чомусь, не спитав:
А де ж те військо Сагайдака бродить?
За ним, напевно, слідом турки ходять.
Микола тим морочитись не став.
Сів на коня, що турки йому да́ли.
Його коня вже хтось собі забрав.
Та й на схід сонця через степ погнав
То ступою неспішно, а то чвалом.
Уважно гетьман вислухав його,
Про все, що бачив в таборі ворожім
Та зупинявся на дрібничці кожній,
Поки з Миколи не дістав всього.
А далі лише хитро посміхнувсь:
- Ну, що ж, почнем із турком в сховки грати!
І джурі повелів коня сідлати.
За мить козацький табір повернувсь.
Поміж двома ворожими військами,
Де турки зовсім не чекали їх,
Козацький шлях аж на Хотин проліг.
А там поляки разом з козаками
Такого чосу ворогу дали,
Що мало хто додому повернувся.
Султан ледь голови був не позбувся,
Вернувся у Стамбул страшенно злий.
І знов Микола, згадуючи знак,
Подумав: військо врятував від згину,
Мабуть, те головне, що він повинен
Зробити був. Можливо, саме так!
Вертаючись з Хотину, захотів
Заїхати до матері провідать.
Вона, мабуть, вже помарніла з виду
Його все виглядаючи з путі.
Заїхав по дорозі у село,
Під’їхав до найближчої криниці,
Щоб свіжої напитися водиці.
Коня теж напоїти слід було.
І тут побачив дівчину одну,
Що саме воду із криниці брала.
Його вона, немов, зачарувала.
Забув про Січ, козацтво і війну.
В селі отому і заночував.
До ранку все про дівчину дізнався,
Сватів заслав та скоро обвінчався.
Вже з жінкою до матері й примчав.
А матері подвійна радість в дім:
І син вернувся, і невістка в хаті.
Тепер не сумно буде й помирати.
Микола ж сумувати став за тим,
Як на Січі він вільно почувався.
Сидіти, склавши руки не умів,
Але ніколи в полі не робив,
Та й за роботу за другу не брався.
Не витримав, нарешті, та й подавсь
Він за пороги знов козакувати.
Часу пройшло відтоді не багато,
Козак знайомий у курінь упхавсь:
- Агов, Миколо, доки бліх кормив,
У тебе син удома народився!
До мене тут знайомий нагодився,
Він крізь село твоє переїздив
Та і почув таку там новину.
Так, що із тебе оковита, брате!
Не став Микола звичай порушати,
Замовив діжку на курінь двійну.
Сам на коня та і погнав учвал,
Аби скоріше сина в руки взяти.
Тепер він тато! Це ж велике свято!
В душі його неімовірний шал.
І не помітив, як стрімка стріла
Йому під серце вдарила. Вхопився
Її рукою і в траву звалився,
Яка так густо по степу росла.
Він болю в грудях майже не відчув,
Бо все чекав на голос... Не діждався.
І лише тут він врешті здогадався,
Про що той голос, який тричі чув.
Що може бути головніше всіх,
Коли на ньому рід його скінчиться?
У нього син повинен народиться,
Без сина вмерти - то великий гріх.
А й, справді, хто ж іще, коли не син
Продовжить справу, батьком розпочату,
І рідний край свій буде захищати.
Візьме батьківську шаблю в руки він
І стане на шляху у ворогів,
Немов непереборна перешкода.
Заради того й помирать не шкода!
Всміхнувся й очі навіки закрив…
Коли над ним розбійники зійшлись
Й побачили ту посмішку козачу,
То з криками: - Шайтан! Шайтан, одначе!
В страху назад за річку подались.
Три роки, як почав козакувати
Та вже устиг навчитися багато,
Бо ж їх козак-харакнерник учив.
І шаблею вже добре володів,
І з лука вмів без промаху вціляти.
Та й ворога в степу прослідкувати
Так, щоб його ніхто не углядів.
І от найперший у житті похід.
В Стамбулі вони гарно погуляли,
Добра собі у басурман набрали
І, тільки-но червоним взявся схід,
Вони гуртом у море подалися,
Щоб флот турецький наздогнать не зміг.
Але він проклятущий таки встиг,
Тож козаки за шаблі узялися
І кинулись одразу з ходу в бій.
Обсіли чайки каторги високі,
Подерлися коза́ки з усіх боків.
Микола по мотузці по своїй
Одним із перших на галеру втрапив.
Неначе, чорт з шаблюкою в зубах.
Та озирнувся і на серці страх,
Бо ж проти нього басурманів натовп,
А він один, ніхто за ним не встиг,
Мабуть, мотузки турки порубали.
Що ж, козаки так завше помирали,
Жаль, ворога убити ще не зміг.
Тут його мов серпанок оповив
Й почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Тобі вмирати рано, поживи!
І раптом бачить, на другім кінці
Товариша по куреню Степана.
Оточений юрмою басурманів
Він ледве шаблю вже трима в руці.
Незнана сила пробудилась в ньому,
Він кинувся один проти юрми,
Ворожі шаблі зустрічав грудьми
Й на крок не зупиняючись при тому.
Хтось заркричав пронизливо: - Шайтан!
І натовп миттю в страху розступився,
А він біля Степана опинився,
Спиною до спини у того став.
Що було далі, вже не пам’ятав.
Як козаки на каторгу забрались,
Хоч турки іще люто відбивались,
Аж доки і останній мертвим впав.
Похід той досить вдало закінчивсь,
Невільників багато позвільняли,
На Січ добра понатягли навалом,
А там уже ділити узялись:
Що у скарбницю, на загальну справу,
А що собі - кров не дарма пролив.
Микола, хоч героєм не ходив
Та на Січі зажив собі вже слави.
Бо ж врятував товариша свого,
Один проти юрми не побоявся.
Вже й курінний з повагою вітався
Й старі до гурту кликали його.
А він в думках прокручував одне:
Що з ним на клятій тій галері стало.
Що ті слова почуті означали?
Що має він зробити головне?
Було тоді, можливо, головним
Товариша в бою порятувати?
Та з часом став потроху забувати,
Думки другі заволоділи ним.
За кілька літ він якось правував
Аби «фігури» у степу дістатись
І треба ж було саме тоді статись,
Що хан з ордою свій похід почав.
Один з його роз’їздів й перестрів
Посеред степу голого козака.
Одні позаду вимчали з байраку,
Других він ген попереду уздрів.
От-от уже затягнеться петля
На шиї недолугого козака.
Не порятує сила вже ніяка.
І грізний тупіт доліта здаля.
Себе Микола не збиравсь жаліть.
Сам винен, небезпеки не помітив.
Та ж на «фігурі» не чекають звідти
І татарва пов’яже всіх умить.
А він не зможе бути в поміч їм,
Бо крізь такі лабета не прорватись.
Лишається з життям своїм прощатись,
Козак не дасться ворогу живим.
Та ось крізь тупіт, в шелесті трави
Почув він голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
І тут туман, не знати й звідкіля
Степ огорнув. Не видно за два кроки.
Козак коня направив з того боку,
Татарська де не затяглась петля.
Поки татари у тумані тім
Козака одинокого шукали,
Микола прошмигнув і далі чвалом
Пустив коня, і як стріла летів...
Поки з туману вибралась орда,
Вже на «фігурі» чорний дим здіймався,
Загін козацький вже на Січ умчався.
Похід нічого б ханові не дав.
Адже раптовість втрачена була.
Хіба що б з військом січовим зіткнувся.
І він назад до Криму повернувся,
Зігнав на мурзах силу свого зла.
Микола на Січі героєм став.
Хоча таким себе не відчуває.
Він з голови ніяк не випускає
Той голос що його порятував.
Що ж він зробити має головне?
Чи, може, Бог не дав йому вмирати,
Щоб міг він козаків порятувати?
І стало тоскно. Бо ж життя одне.
За пару літ розпочалась війна.
Султан турецький до Хотина рушив.
А в нього війська, кажуть, ріки сушить
Та й землю виміта, як сарана.
Микола з військом рушив на Хотин.
Йшов Сагайдак, збираючи загони,
Щоб стати під Хотином в оборону.
Із ляхами там мав з’єднатись він.
Від війська розлітались посланці
Аби зібрати козаків докупи,
Султан бо скоро під Хотин підступить,
Там всі потрібні будуть молодці.
Миколу теж послали за Дністер,
Аби такий загін перехопити.
Устиг їх Бородавка розпустити
По всій Молдові. І збери тепер!
Отам він і нарвався на татар,
Які миттєво узяли в аркани.
Не думав, що закінчить так погано,
Коли ж татари віддали, мов дар,
У руки турок. На душі замліло,
Бо ж знав, як люблять турки козаків.
Та й бачив в їх очах пекельний гнів.
Згадав життя, що швидко пролетіло.
Сторожу порятовану згадав.
Під головним Бог, мабуть, це і мав.
Це додало йому душевні сили.
А турки вже колоду притягли,
З одного боку гарно загострили,
Його зовсім до голого розділи,
Волів до місця страти привели.
Ех, хіба так вмирати мріяв він?!
На полі бою, з шаблею! А, бачиш,
На палі помиратимеш, козаче!
Не на очах товаришів, один!
І тут крізь гомін табору вловив
Знайомий голос Ангела чи Бога:
- Ти не зробив, козаче, головного!
Отож, вмирати рано, поживи!
Він стрепенувся, озирнувсь навкруг.
Якийсь паша із почтом наближався,
І увесь табір перед ним схилявся.
Почт перед бранцем зупинив свій рух.
Паша до себе бея підізвав,
Став його щось по-своєму питатись.
Микола став розмови дослухатись.
Турецьку ж бо й татарську трохи знав.
Із перемовин дещо зрозумів:
Паша схотів Миколу відібрати,
До Сагайдака посланцем послати,
Щоб він про те, що бачить, розповів:
Яке численне військо у султана,
Хай Сагайдака добре наляка
І той нехай на свою Січ тіка.
А на шляху турецьке військо стане.
Шлях до Хотина друге перейме
І візьме в кліщі ту козацьку зграю.
І так, і так їх знищення чекає,
Султан же потім і Хотин візьме.
Отак вони про себе говорили,
Не відавши, що розуміє він.
Нарешті бей зробив низький уклін
І повелів, щоб козака звільнили.
Миколу тут же наспіх одягли,
Дали коня і драгоман гугнявий
Знов пояснив Миколі усю справу.
А ще його між військом провели,
Що не могло, і справді, не вражати.
Такої сили ще не бачив він.
Не втримати, мабуть, хотинських стін,
Бо де ж супроти стільки війська взяти?
Ніхто Миколу, чомусь, не спитав:
А де ж те військо Сагайдака бродить?
За ним, напевно, слідом турки ходять.
Микола тим морочитись не став.
Сів на коня, що турки йому да́ли.
Його коня вже хтось собі забрав.
Та й на схід сонця через степ погнав
То ступою неспішно, а то чвалом.
Уважно гетьман вислухав його,
Про все, що бачив в таборі ворожім
Та зупинявся на дрібничці кожній,
Поки з Миколи не дістав всього.
А далі лише хитро посміхнувсь:
- Ну, що ж, почнем із турком в сховки грати!
І джурі повелів коня сідлати.
За мить козацький табір повернувсь.
Поміж двома ворожими військами,
Де турки зовсім не чекали їх,
Козацький шлях аж на Хотин проліг.
А там поляки разом з козаками
Такого чосу ворогу дали,
Що мало хто додому повернувся.
Султан ледь голови був не позбувся,
Вернувся у Стамбул страшенно злий.
І знов Микола, згадуючи знак,
Подумав: військо врятував від згину,
Мабуть, те головне, що він повинен
Зробити був. Можливо, саме так!
Вертаючись з Хотину, захотів
Заїхати до матері провідать.
Вона, мабуть, вже помарніла з виду
Його все виглядаючи з путі.
Заїхав по дорозі у село,
Під’їхав до найближчої криниці,
Щоб свіжої напитися водиці.
Коня теж напоїти слід було.
І тут побачив дівчину одну,
Що саме воду із криниці брала.
Його вона, немов, зачарувала.
Забув про Січ, козацтво і війну.
В селі отому і заночував.
До ранку все про дівчину дізнався,
Сватів заслав та скоро обвінчався.
Вже з жінкою до матері й примчав.
А матері подвійна радість в дім:
І син вернувся, і невістка в хаті.
Тепер не сумно буде й помирати.
Микола ж сумувати став за тим,
Як на Січі він вільно почувався.
Сидіти, склавши руки не умів,
Але ніколи в полі не робив,
Та й за роботу за другу не брався.
Не витримав, нарешті, та й подавсь
Він за пороги знов козакувати.
Часу пройшло відтоді не багато,
Козак знайомий у курінь упхавсь:
- Агов, Миколо, доки бліх кормив,
У тебе син удома народився!
До мене тут знайомий нагодився,
Він крізь село твоє переїздив
Та і почув таку там новину.
Так, що із тебе оковита, брате!
Не став Микола звичай порушати,
Замовив діжку на курінь двійну.
Сам на коня та і погнав учвал,
Аби скоріше сина в руки взяти.
Тепер він тато! Це ж велике свято!
В душі його неімовірний шал.
І не помітив, як стрімка стріла
Йому під серце вдарила. Вхопився
Її рукою і в траву звалився,
Яка так густо по степу росла.
Він болю в грудях майже не відчув,
Бо все чекав на голос... Не діждався.
І лише тут він врешті здогадався,
Про що той голос, який тричі чув.
Що може бути головніше всіх,
Коли на ньому рід його скінчиться?
У нього син повинен народиться,
Без сина вмерти - то великий гріх.
А й, справді, хто ж іще, коли не син
Продовжить справу, батьком розпочату,
І рідний край свій буде захищати.
Візьме батьківську шаблю в руки він
І стане на шляху у ворогів,
Немов непереборна перешкода.
Заради того й помирать не шкода!
Всміхнувся й очі навіки закрив…
Коли над ним розбійники зійшлись
Й побачили ту посмішку козачу,
То з криками: - Шайтан! Шайтан, одначе!
В страху назад за річку подались.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію