Наша вулиця Спасівка знаходилась під горою, в низині, де з одного боку стояли будинки, а з другого росли високі верби. За ними був луг, який закінчувався лозами, що мили свої віти і коріння у невеличкій неширокій притоці Сейму – Вижлиці. На лузі ми випасали корів і гусей, а річка була для людей усім. Через неї було прокладено декілька кладок, на спиляних старих пеньках жінки цілоріч прали білизну, а дітлахи влітку не вилазили з неї. На декількох місцях, де берег був відносно високим, десь метрів півтора, ми робили ковзанку. Ковзанку поливали водою і по ній спускались прямо в річку. А на ковзанці серед глею були гострі камінчики. Ми не зважали на них, хоч і травмувалися щодня, бо купались без трусів, які треба було берегти. Тому у всіх дітлахів на спині і на сідницях були довгі смугасті шрами, які не встигали загоюватися, бо ціле літо ми купалися, вимокали в річечці, де багнюки було нам до колін, а води – до пупа. Нас не лякало те, що ми пірнаючи, показувались на поверхню чорними від грязюки. Ми були щасливими. Єдине, що мене лякало, то п’явки. Вони впивались у дитячі ніжки, але їх зі сміхом одривали від ніг і знову кидали у воду.
Якщо іти далі Спасівкою, то мінявся місцями ряд будинків. Наш будинок був навпроти лугу і навпроти сусідів, Хвєнькіних. Там жила велика родина. Дід Василь, завжди похмурий, недоброзичливий, з величезними руками. Він був вдівцем і одружився на вдові Хвєні, красуні і дуже добрій жінці. У неї було троє дітей. Старший Іван, про якого я тільки чула, а ніколи не бачила, бо він жив далеко в Росії. Середньою була донька Тетяна, яка так і залишилась у дівках, бо колись її коханий не одружився з нею. Працьовита, весела, вона дружила з моєю мамою. Разом ходили на роботу, у свята вона приходила до нас. Коли стала старшою, то почала тихенько випивати горілку. Третім у родині був син Микола. Працював у Ворожбі на заготзерні майстром. У них завжди було повно гусей, курей, качок, бо Микола машинами привозив зерно додому. Коли Микола одружився на красуні Ніні, з багатої родини, то сім’я гордилася невісткою, яка потім народила йому трьох діток – Олю, Наталю і Сергія. Мама казала, що на ланку жінки брали хліба шматок, цибулину і сала чи здору. А для Ніни свекруха клала і сало, і молоко, і млинці. І вона ніколи ні з ким не ділилася. А Тетяна брала з собою шматочок сала і давала помазати ним хліб моїй мамі і Марусі Сидоровій, яка жила з мамою і двома дітьми.
За Хвєнькіними жили Васильови, по імені господаря, бо прізвище у них було Максименки, а прізвисько дядька Василя – Біржа. Василь Біржа. Дружина господаря Марія була пишною і красивою. Часто сиділа на лавочці біля двору. У них було двоє дівчаток – Ніна, моя однокласниця, і Валентина, на рік старша моєї Віроньки. Дівчатка смирні, тихі. У них був великий двір з багатьма сараями. Вони тримали корову, свиней, гусей, курочок, качок. У дворі і біля двору завжди було чисто підметено. Хата була із двох кімнат, сіней і комірчини. Перша була з піччю, столом, лавками, полом біля печі, на якому спали. У другій чистій кімнаті стояло ліжко з двома рядами вишитих подушок по три штуки, які лебедями дивились угору, ніби хотіли злетіти. А от між тими подушками сиділи дві голі ляльки, на які ми всією вулицею приходили дивитися. Ми стояли на деякій відстані від ліжка і впивалися красою маленьких справжнісіньких ляльок, яких дівчатам привезла якась московська родичка. Доторкуватись нам заборонялось, можна було тільки дивитися. Це багатство було неймовірним у порівнянні з нашими ляльками з чого завгодно. Листя, трава – це було те, чим ми гралися, включаючи неймовірну дитячу фантазію із книжок і фільмів.
Далі в тій кімнаті поряд з ліжком біля вікна стояла накрита тканиною ножна швейна машинка, мрія багатьох жінок. Біля машинки стояв дерев’яний диван, зроблений моїм татом. А біля дивана стояв стіл. Чисто, охайно, прибрано.
Жили Васильови добре, мали все у господарстві і на столі. Дядько Василь прийшов з війни і одружився на красуні Марії, яка зосталась вдовою і чоловік якої загинув на фронті. Василь був високим, струнким, веселим. Марія в противагу йому була мовчазною і тихою. Щось у них не залагодилось і Марія часто забирала дітей і йшла ночувати до матері, баби Парасі, яка жила теж на Спасівці, трохи далі від них. Василь приходив додому, а жінки з дітками не було. Він ішов до тещі, там зчиняв ґвалт, його виштовхували і він сам-один ішов додому. Напивався горілки, ламав і крушив усе, але вранці все лагодив. Отак продовжувалось довго, поки по селу не пішла чутка, що Василь ходить до Маруськи Лишньої, що жила на Шляху. Він був об’їждчиком, але ніколи не робив зла людям. Якщо впіймає когось, хто вночі несе у рядні солому для скотини чи кукурудзу, то примусить викинути і все, ніколи не здавав колгоспній владі нікого. Потім оці негаразди в родині, де Марія надувала губи і все частіше бігала до матері, вимусили чоловіка теж частіше заглядати в чарку. Він повертав зі Шляху на Спасівку і починав співати на всю вулицю його улюблену пісню «Чом ти не прийшов?». Марії передавали, що Василь уже співає і вона хапала дітей і тікала до матері. Коли я зараз чую цю пісню, в моїй пам’яті зринає дядько Василь, що жив навпроти з тіткою Марією і моїми ровесницями. А доля склалася так, що дядько Василь помер дуже рано, а тітка Марія переїхала до Сум і жила з молодшою донькою Валентиною і її родиною до 97 років. Валентина вийшла заміж за Толіка Рибалку, у них виросло двоє синів – Андрій та Руслан, які вже самі мають своїх дітей. Ніна теж вийшла заміж у Сумах за курянина Миколу, у них народилась двійня – Юля та Оксана. Юля одружена, живе в Ізраїлі, має доньку. Оксана живе в Сумах, одружена і має сина. Отака доля цієї родини, моїх сусідів із вербової Спасівки.
А моя мама з тіткою Тетяною та Сидоровою Марією приходили до дядька Василя і казали йому, що вони сьогодні підуть по солому, тобто просили не ловити їх, не лякати. Він згоджувався, бо коли його Марія жила у матері, то він часто приходив до нас і мама годувала його, а батько ще й чарку наливав покинутому.
Життя моєї вулиці було таким цікавим, що треба багато часу, щоб розповісти. От іще у нас була одна родина, я пам’ятаю, як вони одружились і збудували хату через один двір від нас, між Баркановими і Менякіними.Звали їх Надя і Борис Стьоби. Обоє красиві, молоді, веселі. Збудували хатину, сараї, завели господарство, а головне, народили трьох дівчаток – Людмилу, Наталю і Тетянку. Одна краще від одної. Я пам’ятаю, як ми ходили дивитися на найменшу Тетянку, у якої були величезні вії. Таких ні в кого не було. Дівчатка, народжені від великої любові, мали і красу, і розум, і добро. Були гарно вихованими, шанували старших. Мої батьки дуже шанували цю родину, в якій жило просте людське щастя, народжене коханням. Я до цього часу відчуваю якийсь ніжний трепет, коли проходжу мимо їхньої хати.
Ще на нашій вулиці жила баба Мотька Черевищенко. Вдова. Мала двох синів – Миколу та Володимира, іще й доню Наталю. Микола працював у міліції в Білопіллі. Високий, гарний. Закохався в Нюру, рідну сестру Марії Васильової, доньку баби Парасі. Вони хотіли з Миколою одружитися, але баба Мотька не хотіла мати просту невістку, бо Микола ж працював у городі. Вона всіляко перешкоджала синові, відмовляла. Лаялась із Парасею, але молоді люди так любили одне одного, що одного разу зібралися, пішли в сільраду і наперекір усім зареєстрували свій шлюб. Вони ще не дійшли назад до своєї вулиці, а Мотька уже знала про все і чекала. Коли молоді прийшли додому, то вона виштовхала Нюру з двору і заборонила проходити мимо, не те що зустрічатися. Нюра прийшла додому і хотіла накласти на себе руки, та Парася вчасно побачила і врятувала доньку.
З того часу Мотька гризла голову Миколі, щоб він сватався до бухгалтерши Марії, яка мала будинок і не на ланці стояла, а сиділа у сільраді в окремому кабінеті. Для Мотьки це було дуже важливо. Син посватався, потім згуляли весілля, у них народився хлопчик Мишко. Жити б та жити. Але Марія стала заглядати до чарки. В родині почались негаразди. Микола не міг забути Нюру, картав себе за слабкість, що не зміг протистояти матері. Життя тріщало по швах, надломлена душа хотіла бачити поряд усміхнену красиву Нюру, а замість неї була майже щодня п’яна Марія. Маленький Мишко був єдиним спасінням у біді. Але одного дня Микола їхав з Білопілля, машина потрапила в аварію і він загинув. Невдовзі і Марія померла з п’янки. Малого Мишка забрали родичі до Харкова, де він і виріс. Нюра жила з матір’ю, ходила на ланку, але всередині її жила поламана душа, на якій ніколи не заростали шрами.
Мотькина донька Наталя одружилася з Миколою Ситником, що жив на нашій вулиці з матусею. Тихий привітний чоловік, він працював у Ворожбі. Я добре пам’ятаю їхнє весілля, як ми бігали увечері біля їхнього двору, де жінки з вулиці пекли коровай і ліпили шишки, співаючи: «Пічечка гогоче, короваю хоче». Вони прожили тихо і вірно. Мали синочка Анатолія і доньку Шуру, які зараз мають свої родини з дітками та онуками.
Найменший Мотькин син Володимир дуже довго не женився. Кого йому тільки не сватали, а він жив із мамою, працював у колгоспі. Я пам’ятаю, як він, навчаючись ушколі, вчив вірші Пушкіна, які читав на всю вулицю. »Как нинє сбирается вещий Олег…». Був розумним, вихованим, доброзичливим. Колись ми із сестрою розчахнули молоденьку вишеньку. Коли мама побачила і спитала, хто це зробив, ми не роздумуючи в один голос крикнули:»Володька Мотькин». Мама пішла до нього і повернулася розчарованою, бо Володька ні сном ні духом не знав, про що мова. Мама тихенько зламала тоненьку гілочку вишні і покликала нас до хати. Ми з сестрою побачили, що брехня вдалась, побігли до хати. Мама зайшла і накинула двері на крючок. Все стало зрозуміло. Віра прожогом злетіла в куток на піч, а я стояла і ні з місця. Мама спитала, так хто розчахнув вишню? Я мовчу, а Віра з печі кричить :»Мамочко, простіть, я більше не буду». Мама знову питає мене, а я ні пари з вуст. Мама легенько хльоснула мене по голих литках. Я мовчу. Маму взяло зло і вона ще добавила. Я мовчу. Мама почула, як я тихо промовляла: «Ой вишенька, черешенька». Мама просила мене вибачитись, але я мовчала. Мама заплакала. Плакала Віра на печі, я мовчки плакала біля мами, але вибачення не попросила. Мама казала, що з того часу побачила свою дитину з іншого боку, що примусити мене буде неможливо ніколи і нічого.
Про Володьку. Він одружився на свїй ровесниці Валентині, яка була розлучена з чоловікомі мала доню Світлану. Прожили вони дружнє і щасливе життя. У них народився синок Олександр і донька Наталя. Син помер від раку десь близько тридцяти років, залишивши невтішну дружину з двома доньками. Невдовзі помер і Володимир, не переживши тяжкої втрати.
Донька Світлана зараз живе в Ялті, а Наталя живе з мамою Валентиною.
Баба Мотька пішла з життя, залишивши глибокий слід у долях моїх сусідів зі Спасівки.
31.07.20