НЬЮ-ЙОРК

Сто перший поверх.День і ніч змішались.
Що сталося – ніхто іще не зна.
Якісь хвилини жити їм зосталось
А далі – невідомості стіна.
В душі іще десь теплиться надія.
А розум б’ється, виходу шука.
Та вже від вікон смерть незрима віє
І жах в огні і у диму блука.
Хто молиться, звертаючись до Бога,
Хто до людей благає з висоти,
Хтось упова на голову і ноги
І вихід сам старається знайти.
Але все марне. Виходу немає.
Вогонь нестримний пожирає плоть
І в ненаситній пащі все зникає.
Життя не владне смерті побороть.
Усе даремно. В братнюю могилу
Уже перетворився хмарочос
І не існує в світі більше сили
Аби змінити у фатальній долі щось.
Вогонь, бетон, дорослії і діти –
Усе змішалось. Але із вогню
Луна останній поклик з того світу –
Просте й трагічне: - Я тебе люблю!.

БЕСЛАН

Він перший раз ішов у перший клас
І був такий розгублено-щасливий.
Усе навколо видавалось дивом,
Немов потрапив у казковий час.
Весь світ, здавалось, разом з ним радів,
Всі погляди схрестилися на ньому,
Як він з букетом від самого дому,
Немов на крилах, радісний летів.
За руку перша вчителька вела
І в мами сльози радості котились…
Та враз за мить якусь усе змінилось,
Кривава доля крізь життя пройшла.
Крик, стрілянина, плач, дядьки якісь,
Обличчя перев’язані хустками,
Його букет, розтоптаний ногами,
Десь на асфальті у крові лишивсь.
А їх усіх – дорослих і малих
В спортзал загнали, покотом поклали
Ні їсти, а ні пити не давали,
Все, як у казках, але казках злих.
Він все чекав, коли вже закінчиться,
Як всі казки – щасливо для усіх.
Весь час тулився то чиїхось ніг
Та квилив, щоб дали води напиться.
А, як усі побігли, й він побіг.
Куди? Чому? Не знав і не питався.
Щасливого кінці не дочекався,
Бо тільки й встиг, що стати на поріг.
Догнала куля. Швидшою була,
Уп’ялась в спину, штурхонула долі,
Асфальт угризся у колінця голі
І біль пройшов, і спрага теж пройшла.
Уже не чув ні пострілів, ні крику,
Лежав затихлий, зморений, важкий,
Дзвінком останнім колотився бій
Над його тілом. Господи, як дико!


ДУБРОВКА.
І
Що там чужі – свої не пожаліли,
Ідею звівши вище за життя.
У них це називається – звільнили,
Але у мене інше відчуття.
Чого вони в Чечню оту вчепились?
Чи їм замало власної землі?
Чи нафтою ще досі не упились
Їх нафтові тузи і королі?
Чи, може, за маленькою війною,
Проблеми більші легше приховать
Та ще й із себе корчити героя,
Мовляв, Вітчизну здатні захищать?
Пробачте, а від кого захищати?
Від громадян, таких же, як вони,
Які свою державу хочуть мати
І, так , як ми, не прагнуть до війни.
Не хочуть люди вашої Росії,
Невже це вам так важко зрозуміть,
Уже б давно їх мовчки відпустили,
Хай спробували б самостійно жить.
Їм захотілось кров’ю все залити,
Щоб не знайшли ні правди, ні брехні.
І хто із них насправді є бандити
Ніхто не може пояснить мені.
Прибічник я чеченського народу
І хочу, щоб він все переборов
І знаю, що є прагнення свободи,
Бо мій народ крізь це усе пройшов.

ІІ
І нічого, власне, вже не зміниш,
Бо не знаєш, навіть, і того́
Від чийого ти ножа загинеш:
Від чужого, а чи від свого.
Втім, це, власне, значення не має.
Це цікава політична гра.
Нас весь час в заручниках тримають,
Мабуть, вже і звикнути пора.
Влада терористів провокує,
Ті нас у заручники беруть,
Потім влада нас від них рятує
Так от полюбовно і живуть.
Тож зовсім не терористи винні,
Влада нас в заручниках трима.
Слава Богу, в нашій Україні
Поки терористів ще нема.
Не тому, що влада в нас на місці
І спроможна цьому раду дать.
Просто усі наші терористи
Вже давно з портфелями сидять

ІІІ
Лишивши по собі десятки трупів,
Ми їх усе-таки перемогли
І гамлетівське «бути чи не бути»
До спрощеної формули звели:
Кому тут бути, а кому не бути
У цьому всьому скопиську людей.
Біду велику встигли відвернути
Хай і такою кількістю смертей.
Я думаю, це героїчний вчинок,
Сам Путін нам усім про це сказав,
Але чомусь стоїть перед очима
Залитий кров’ю театральний зал.
Нічого я не можу поробити.
Але з тих пір щоночі уві сні
У чорному з’являються бандити
І не дають спокійно спать мені.
Прийдуть і мовчки дивляться у вічі
Із ран повільно витікає кров.
Я убиваю їх і двічі, й тричі,
Але вони приходять знов і знов.
Питаюсь: чому так вони вчинили,
Чи кимось одурманені були?
І власного життя не пожаліли,
Ще й смерть невинним людям принесли.
Потроху починаю розуміти,
Хоча не зрозуміть мені всього,
Бо це лише для нас вони бандити
Але не для народу свойого.
Як ми колись звільнялись від монголів,
Хоч двісті літ прийшлось під ними жить,
Так і вони сьогодні свої гори
Від іга намагаються звільнить.
Коли я так на це усе дивлюся,
Крамольна думка часом промайне.
Та я щоразу Богові молюся,
Щоб так він не випробував мене.

IV
Тепер вони казатимуть, звичайно,
Що інших варіантів не було,
Обставини попались незвичайні,
Тому не так, як слід, усе пішло.
В них виправдання знайдеться для всього,
Усе вони спроможні пояснить.
Усе, звичайно, але крім одного:
Як ними вбитих можна оживить?

V
Заручників навчились вже звільняти.
Гей, терористи, миттю розійдись!
Якщо так далі будем воювати,
Без вас спокійно зможем обійтись.