Ні, я ненавиджу.
Безтямні очі опустились в яму…
Метелики весною більш не народяться
серед хмільного хламу,
бо вже ненавиджу –
така весна.
Тетерею глухим блукаю я,
коли люблю.
Сліпим опудалом на пустирі стою,
де зріє мрія,
вкрадена тобою…
І що мені тепер – вперед?
Не бачу і не чую я нічого…
Самий портрет
писав убого
і то лиш не по самі груди…
Скрипить перо – постскриптуму не буде!
На стелі – піт, це натрудився світ;
щоб зрозуміть тебе, мені багато треба,
по-перше, утікти від себе…
Хай легше – я ненавиджу тебе…
за зело райдужок,
за тло твойого тіла,
за зло плачу тобі добром:
сміятимуся завжди над тобою,
як дикий кінь над скинутим ковбоєм…
Тоді засну я легше і міцніше,
рахуючи похід від тебе,
квітуючи на папороті похіть,
вбиваючи усі війська мойого пульсу
з багатотисячей до зеро…

24 березня 1992 р., Київ