Чи маємо право на радість, любов?
Чи, мо, животіти донині,
у горі, печалі, щоб світ не знайшов
в жіночому щасті - провини.

Ви хочете болю?, Згорьованих сліз?
Хтось каже - здуріла ця жінка!
Не бавить онуків, дратує усіх -
абсурдна її поведінка.

Піщані бархани будує зі слів
і зводить повітряні вежі.
Хоч рима невдала з одних дієслів:
"кохає...голубить... мережить".

І безлад у домі й не тільки у нім,
а ще в голові та коморі.
Мандрує планетою, у голубім
плескається чайкою в морі.

Лопати не брала до рук. Копаниць
немала вона, певно, зроду.
Годує з долонь жовто-перих жар-птиць,
спускає віночки на воду.

Жартує блаженно, а крижму на смерть
ще й досі собі не купила.
Фарбує повіки і губи, круть-верть,
у дзеркалі бачить лиш крила.

Хоч зморшки від сонця і сніг сивини -
втішається. Чим же радіти?
На сході війна, гинуть доньки, сини,
а чи у АТО її діти?

Захмарні платіжки на воду і газ,
а їй, хоч би що, все малює
на чорній ріллі волошковий пейзаж,
за все вдячна дню... Алілуя!

І жінку цю било паліччям, либонь,
життя, - не впадала у відчай.
Допоки не гасне лампади вогонь -
палай і в любові освідчуйсь.

15.03.2031р.