Чомусь так швидко сонце хилиться кудись донизу,
Скриплять небесні двері — відчиняють горизонт,
Їх темний отвір, ніби птаху, випускає нічку сизу,
Повітря довгою спіраллю клубиться й летить в озон.

Затухнув день, спаливши на прощання тінь і захід,
Обличчя ночі вицятковується блистками дрібних зірок,
Думки утомлено пливуть між хмарами і вже не трафлять,
В ту даль ясну, куди ведмедем котиться між хмар візок.

Навзнак лягає чорний дим в росу, щоб нею сльози змити,
П'яніє смутком й тане в мареві його непрошенім трава,
Втопають люди в снах і крізь повіки бачать їхні діти,
Як дивна казка в закутках таємних тихо непомітно ожива.