Того дня, ми їхали заклопотані з братом Юрієм в його автомобілі і голосно обговорювали домашні проблеми, перебиваючи одне одного, оминаючи бескінечні пробки на дорогах. По радіо " "Шансон" звучали простенькі мелодії, до яких ми не дуже прислухалися, бо кожна наступна пісня була знайома. Липень стікав з верхівки неба розтопленим медом на лобове скло машини, і брат опустив у салоні козирки, щоб літнє сонце не засліплювало очі. Я глянула, крізь мутне скло, на розпечений небозвід і не знайшла там жодної перистої хмаринки. Волошкова ніжність застилала шовком небесну твердь. Коли ми під'їздили додому, нашу жваву розмову перебив телефонний дзвінок.
- Юро, привіт, як справи,? - запитував брата його друг - Олександр.
- Я повертаюся з сестрою з району, їздили провідати батьківське обійстя. До речі, Таня передає тобі вітання, - сказав Юра, хоча я мовчала, як риба, тримаючи в роті жувальну гумку.
- І їй також передавай привіт, і заодно запитай чи не хотіла б вона політати на повітряній кулі? Є одне вільне місце. Летить моя дружина, донька і зять.
Колись мені Юра розповідав, що разом з Олександром літав на повітряній кулі і я тоді обмовилася, що теж хотіла б оглянути землю з висоти пташиного польоту.
- Таню, ти полетиш? - зненацька запитав мене Юра, бо знав, що я чую його розмову з Сашком. Раніше в дитинстві, я завше заступалася, за молодшого від мене на п'ять років брата, якщо його хтось ображав. Товаришувала більше з хлопцями і могла набити пику любому шибенику, тож мені було соромно зізнатися у тому, що страшно боюся висоти.
- Звичайно, я люблю драйв, - радісно відповіла, сподіваючись на те, що ми полетимо не зараз, а після. А то й зовсім не полетимо з багатьох причин. Наприклад: не набереться достатньо сміливців, чи не буде газу для повітряної кулі, чи ще щось невідкладне трапиться в останню хвилину. Найбільше розраховувала на нельотну погоду, але Олександр запевнив, що політ відбудеться обов'язково сьогодні о шостій, тобто через дві години. Що поробиш, відмовлятися було незручно, тому ми поїхали на місце зустрічі. Всю дорогу, я розпитувала Юру чи не страшно йому було літати на повітряній кулі. Брат посміхався і говорив,
- Там сама побачиш, я тобі не можу пояснити всього, що відчував у ту мить. Це потрібно спробувати самій.
- Добре, - сказала я намагаючись приховати неабиякі хвилювання. Відволікаючись на дорогу, гнала з голови, жахливі настирливі думи про найстрашніше. Все ж таки, заповіт ще тоді не склала, та й помирати, так безглуздо, не хотілося. Нарешті ми приїхали на велике поле за містом і я побачила на фоні блакитного неба декілька повітряних куль. Вони зависли над пшеничною цариною, вражаючи мій зір.
- Ого, - подумала я в захваті, як високо і чарівно.
Деякі райдужні кулі в вишині здавалися веселими іграшковими кульками, якими граються діти.
- Нічого, якось воно буде, - не встигла подумати, як до нас під'їхав пілот на своїй машині. На стрижений настіл трави вивантажили найбільшу в Європі кулю і почали наповнювати повітрям вентиляційним пристроєм. Куля збільшувалася на очах, мотор ревів, як скажений, маківка випрямилася і з нетерпінням почала пориватися в небо. Велика, плетена корзина стояла на землі. Бажаючих людей, щоб стрибнути у неї, було чимало. Дехто вже заліз в корзину і брат мені допоміг туди теж забратися, бо невеликий зріст не дозволяв самій це зробити. Нас було вісім осіб, не враховуючи пілота.
- І зовсім не страшно, - подумала я стоячи на землі в затишній корзині поряд з іншими. Мої супутники посміхалися, раділи і я розслабилася у передчутті яскравих, мандрівних пригод. Пілот попросив нас всіх на раз, два, три підстрибнути, щоб повітряному птаху було легше відірватися від землі, і ми це зробили залюбки. Раз, два, три, стрибок! Підлога корзини заворушилася під ногами, захиталася і повільно почала підійматися вгору.
- І зовсім не жахливо, - знову подумала я, дивлячись на брата. Ще можна було стрибнути вниз, але я міцно вчепилася за поруччя, що мені було по груди і ми повільно почали здійматися в небеса. А коли стало страшно, стрибати було уже пізно. Мій високий Юра здавався маленьким гномиком, що посміхався здалля і махав на прощання рукою. Глядачі, що лишилися на землі, дивилися хто з заздрістю, а хто з щирою усмішкою на шибайголовів і теж махали руками та шалено свистіли. Коли куля піднялася вище, перед нашим зором постав чудовий, барвистий краєвид. Я, забувши про жах висоти, крутила головою у різні боки так, що ледь не вивихнула шию, аби охопити гречні, мальовничі окраси земного раю. Ми пролітали, над прямокутниками полів, над зеленими дорогами лісосмуг, смарагдовими озерами та селами. Мапа землі, великого маштабу лежала, як на долоні.
- Дивіться, дивіться, ось там косуля!, - хтось кричав зопалу, і присутні повертали голови на вказівний палець, вишукуючи в заростях очерету полохливу, граційну тварину. Внизу кружляли птахи і дивно було спостерігати за ними зверху. Я неодноразово літала літаком і мені особливо подобалася та мить, коли крилата машина набирає швидкість на льотній полосі та шугає у розчахнуте небо стрілою. А тут, на повітряній кулі зовсім інші враження. Ти виснеш в повітрі, така маленька, крихітна, беззахисна, як піщинка на семи вітрах. Я пов'язала картату хустинку на кучері, щоб не надуло вуха і міцніше вхопилася за край корзини, щоб не випасти, бодай випадково, з неї. Зверху над нами періодично чмихала, палахкотіла куля.. Пілот підтримував горіння і синьо-гаряче полум'я , що зігрівало повітря всередині, нас підіймало все вище і вище над землею. Людей і тварин вже майже не було видно. Ми летіли на висоті понад двох тисяч метрів, і знов ж таки, мені не було надто жахливо. Враження від польоту на повітряній кулі - незабутні. Кожен повинен ризикнути заради цього, - спадало мені на думку. Чомусь всі раптово замовчали, притихли зачаровано, погрузилися в нірвану своїх думок і лише свист вітру та полум'я порушували затишшя вечірнього неба. Захід сонця спалахнув жовто- гарячими, малиновими кольорами і неймовірна краса розіллялася по голубому небосхилу сусальною рікою. Невеличка хмаринка, мабуть, здивувалася побачивши нашу синьо-жовту повітряну кулю, бо розтанула на очах у льоноцвітному полі безмежжя. Не знаю скільки пройшло часу відтоді, як ми відлетіли, але повертатися не хотілося. Я б дивилася безкінечно, на цей мальовничий ланшафт, неймовірну ясу небесного океану, не затуляючі очей, вбираючи в душу Божественне творіння всесвіту.
- Господи, як легко дихати тобою, яка благодать, святість. Дякую тобі, за щастя знаходитися тут і торкатися неба руками - тішилась я, та пілот повідомив, що у нас закінчується газ і потрібно негайно приземлятися. Ще під враженням польоту і розчулення, не було страшно. Навпаки блаженство наповнювало серце спокоєм, огортаючи ніжністю кожну клітину тіла. Повітряна куля почала повільно опускатися. Пілот час від часу додавав газу, але не так інтенсивно, як на початку польоту. Ми знову бачили стрічки доріг, контури пастельних ланів, малахітові стіни лісосмуг, ярів та дібров. Земля повільно наближалася.
- Тут на житньому полі нам не можна приземлятися, не дозволяють толочити зерно, - пояснював пілот і трохи вище підіймав повітряну кулю.
- Ой Боже, - закричала я, поверніть, будь ласка, ліворуч, бо нас зносить на електромережу.
- На жаль, я не можу цього зробити, нами керує вітер. Я лише піднімаю і опускаю кулю, а все інше залежить від подиху стихії.
- Як так?!, - репетувала я. ( Мурахи забігали по спині) - Ви хочете сказати, що куля ніким не керована? Чому ж мене ніхто не попередив про цей факт, напередодні? Я б ніколи, ні за що не полетіла за таких умов.
- Не хвилюйтеся, у мене все під контролем, - заспокоював авіатор вищого пілотажу і я втихомирилася, як дитина, коли ми оминули без ексцесів лінії електропровід.
- Хух, - з полегшенням видихнула я, але, поглянувши вперед, перелякалася ще більше ніж тоді, коли ледь не зачепили дроти струму. На нашім шляху простиралися величезні, лапаті сосни, що підпирали вітами небо. Ми летіли прямісінько на них.
- Присядьте всі і тримайтеся за поручні, - наказав нам пілот. Ми дружньо присіли, а дехто став на коліна і очі закрив, коли на наші голови зверху посипалися шишки, зламані гілочки дерев, соснові голки та численні кліщі. Корзину метеляло зі сторони в сторону, як білизну на вітриську. Я думала що ми перекинемося і я буду у кращому випадку висіти на сосні головою вниз, але Слава Богу, що той лісок скінчився швидко, бо всі старанно молилися.
- Господи, Матір Божа, рятуйте! І чому, я дурепа, погодилася на таку небеспеку. Одне заспокоювало, що не залишиться ні ріжок, ні ніжок, коли розіб'ємося з такої висоти об землю, і я не буду лежати з поламаним хребтом, сподіваючись на допомогу дітей. В ту хвилину шкода було молодь, яка зі мною летіла поряд. Що я тоді передумала за декілька хвилин одному Богу відомо. Але, на наше везіння, корзина повітряної кулі черконулася легким поштовхом об землю і ми вдало приземлилися на кукурудзянім полі.
- Слава Богу! - раділи любителі пригод, хоч серце шалено калаталося. Корзина зупинилася і ми вилізли з неї. На цей раз, мені не потрібно було допомагати вибратися. Не знаю яким чином я це зробила, але через декілька секунд стояла у високій кукурудзі ледь не цілувавши землю. - Оце так незабутній екстрім! Ніколи не була боягузкою. Мчала галопом на коні, пірнала на морську глибину, їздила на джипах по дюнах і барханах, але хіба можна порівняти ті враження з повітряною кулею, що зараз мирно лежала і поступово здувалася, перетворюючись на синьо-жовту штучну тканину з рекламним надписом? Ноги і руки тремтіли ще довго.
Юра знайшов нас швидко, бо супроводжував машиною політ кулі.
- Ну, як тобі, сподобалося? - запитав він обійнявши, з єхидною посмішкою та сарказмом на обличчі.
- Класно, дійсно, дуже класно, - відповіла я, але вдруге нізащо не полечу! Всі присутні зареготали і почали обмінюватися враженнями.
Юра теж розповів, про свій політ на повітряній кулі.
- Уявляєте, коли ми приземлилися в отавах під Житомиром, там на полі паслося велике стадо корів. Тоді здійнявся сильний вітер, корзина перекинулася і ціле юрмище тварин помчало на нас. Ми думали, що вони нас зітруть з лиця землі, але корови зупинилися на відстані двадцяти метрів і з цікавістю почали спостерігати за кулею і нами. Вони стояли, мов вкопані кліпаючи великими віями. Ніколи б не подумав, що корови, які байдуже жують жуйку, такі розумні і допитливі, - з захватом говорив брат, а всі реготали.
Стомлене сонце вмостилося за чорнильним обрієм мли. Небо вкрилося розсипом срібних зірок, повний місяць і чумацький шлях не відкривали всієї таїни нічного неба. Пілот відкоркував ігристе шампанське, розказав цікаву історію, яку я миттєво забула, але грамоту, яку він мені вручив тоді, за підкорення неба, я ретельно зберігаю у шухляді комода ще й досі. Відтоді я всім раджу відчути себе вільною птахою з широкими, натхненними крилами за спиною. Правда замовчую деякі деталі, щоб не відлякувати відчайдух, бо на те є причина, - небо дійсно варте того, щоб поринути щасливо у його безмежне серце на повітряній кулі.

24.03.2021р.