Стікає часом запотіле літо і за спинами лежить хрустка зима,
Хай змиє все дощем й потому буде тільки те, чого у нас нема,
Ми далі підем за ногами мокрих тіней, поміж світла навпростець,
На тихий поклик всіх розбитих і приперчених людських сердець.

Ростуть бажання наші вгору, ми ж втрачаєм кілометри навпаки,
Лоза пливе на вітрі, а під нею чорна кішка гострить когітки,
Мов реп'яхи чіпляються до нас всі біди, колють тіло їх ножі,
Ми поглинаєм тишу міцно стулену вустами, замість їжі і пожив.

І хто б не мовив що про нас і яд зміїний в їх лихих словах кипів,
Нам не звикати уникати жала всіх роздвоєних тоненьких язиків,
Холодні зими — правда, та ще більше холоду у мріях весняних,
І лиш на мить у снах барвистих прихист ми знаходимо від лих.