Уже не прагнучи нікому більше догодити,
Сиджу один удома і пишу свої вірші,
Папір витримує усе, а кучерявий квітень,
Збира тривогу в темних закутках душі.

Пишу слова рясні комусь, які мов вуж зміяться,
Бажаєш зрозуміти їх, вишукуєш заховані коди?
Через тяжкі дороги, знай, я іноді похапцем,
Бреду туди, куди іде мій таємничий поводир.

Якщо ти можеш краще, то бери мене за руку,
Бери за руку сміло і кудись у далечінь веди,
А може просто сумніваєшся в моїх спонуках,
Тоді полиш, навіщо тобі знати про мої ходи.

Навіщо знати те, що я відкрию тільки ночі,
Що може бачити у серці лиш один Творець,
Що тільки пізно, в світлі місяця пророчім,
Йому відкрию я передчуваючи всьому кінець.

І тільки в день, коли в останніх митях літа,
В вечірній час, як липи будуть сонно шелестіть,
Я можу зрадити собі і дуже сильно захотіти,
Це прокричати в гущі лісу до самотніх верховітть.