і він говорив їй, дихаючи прямо в лице,
що усі хто пишуть, бідні, неначе церковні миші!
що усе, що є послідовним приносить якийсь процент
і тому лише протяг шугав по її горищу...

що вона не геній і у неї надто посередній талант,
а він мусить ним дихати на оцьому нестерпному каратині,
бо уся її смішна писанина захована під матрац,
не більше як іграшка для дитини!

—Це таке марнославство виставляти себе напоказ,
особливо коли дурна,— читав їй чиюсь цитату,
—завтра треба платити за небо, за сонце, за газ!
за якісь великі гріхи, за якісь перекреслені втрати.

що нав’язуватися, коли непрохана ніколи не варт,
і чому між його краваток розкидано її рими?
що вона напалила його голові тисячі кіловат!
і якщо вона сад то коли вже ростиме?

коли її очі ставали сумними, неначе у них скидалася срібна риба,
він, часом, вибачався і довго палив на балконі.
напевне розумів що вона його переплигне
десь у кращому вимірі золотого безсоння…