Хвалився зайчик молодий,
Старому зайцю плів байки,
Що він сміливець хоч куди,
Що знає ліс. Різкий, прудкий.

Що чує й бачить все навкруг
І силу має, вдачу й хист.
Що красень він, хитрун і друг.
Не взяв його ні вовк, ні лис.

- Бо вуха й лапи - головне!
Ховатись добре вмію теж.
Не зміг хижак знайти мене.
Хоч ти мудріш. Та то пусте.

Аж гавкіт чує враз малий.
Мисливці, мабуть, гонять псів.
Сміпивець вуха вмить стулив,
Старий затих і ледь присів.

Один в траву скоріш сховавсь,
А той зірвавсь, чимдуж побіг.
Та як не гнав, петляв. Попавсь.
Вхопили пси його рябі.

А був би ти, малий, мудріш,-
Подумав. Жив би ще дивак.
Не вуха й ноги головніш,-
Важливіш, певно, голова!

Подумай ти, чи так, чи ні?
Що часто є в житті важніш?