ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
...А ночка темная была
– И ты не боишься ходить ночью? – спросил меня как-то один из новичков, когда я возвратился после очередного обхода огромнейшей территории школы-интерната.
Было далеко заполночь. Триста девятнадцать воспитанников смотрели сны, а ему, самому младшему, почему-то не спалось. Может быть, он вспомнил, как еще несколько лет тому назад, в другой стране вот в это же время кружился в хороводе вместе со своими друзьями вокруг новогодней елки, участвовал в конкурсах и получал подарки...
Закутавшись в одеяло, он восседал по-йоговски на моем месте охранника, положив руки на теплый радиатор. Можно было, конечно, повинуясь инструкциям, отправить мальчика в его комнату, но, вспомнив свое детдомовское прошлое, когда так хотелось поговорить наедине с кем-то из взрослых, я подсел к мальчику и вместо ответа начал рассказывать об одном памятном событии своего послевоенного детства...
...Мне было тогда семь-восемь лет. Я пас коз со всего кутка, то есть с нескольких близлежащих улиц села. В тот раз со мной был и мой младший брат. Кто хоть раз имел дело с козами, знает, что это за вредное животное. Так и норовит нашкодить. Не то что коровы или лошади. Словом, все время нужно было быть начеку. И вот в постоянном бдении о козах я совершенно забыл о своем маленьком брате. Вспомнил, когда тетя спросила:
– А где же Володя?
Ни слова не говоря, я отправился на окраину села. Было совсем темно. И вот, когда я подошел к оврагу, по ту сторону которого днем пас своих безумных коз, услышал плач брата.
– Иди сюда, – закричал я ему.
– Мне страшно.
Мне и самому было страшно, так как слышал, что ночью там бродят лисы и волки. Но делать было нечего, и, затаив дыхание, озираясь по сторонам, я все же спустился метров на сто вниз, перешел ложбину, поднялся наверх, а потом уже с братом совершил обратный путь...
Погрузившись в воспоминания, я и не заметил, как мой слушатель сначала смежил глазки, а потом и засопел. Я смотрел по-дедовски на его смешную рожицу и не досадовал, что не успел рассказать ему еще и о том, как мне по-настоящему стало страшно уже здесь, в Иерусалиме, в начале моей карьеры охранника...
...Под конец смены, когда я уже собирался домой, последовала команда идти работать ночью в Институт волокон. В мои обязанности входило каждых два часа обходить территорию, нажимать на соответствующие кнопки, фиксируя таким образом факт обхода. А самое главное – никого не впускать, так как во дворе находилось полтора десятка машин.
Моросил декабрьский нудный дождик. Стоял густой туман, сквозь который еле-еле пробивался худосочный свет фонаря. А в сторожевой будке было светло и тепло. Моя любимая музыкальная волна несла творения Вивальди, Моцарта, Шопена... Тепло, музыка и усталость сделали свое и, понятное дело, я задремал.
– Ты чего не открываешь ворота? – раздалось то ли во сне, то ли наяву. – Сколько можно сигналить?
И, не дожидаясь ответа, незнакомец на что-то нажал, ворота открылись. Когда я выскочил из будки, машина уже была вне досягаемости. На мой звонок в фирму о происшедшем сонная дежурная промямлила, что завтра утром начальство, мол, разберется.
– Вот и заработал, – пронеслось в голове. – Теперь до конца жизни придется выплачивать стоимость угнанной машины...
Сердце забилось с неведомой доселе скоростью, к горлу подступила тошнота... И вот в таком полубредовом состоянии я находился где-то с час, пока вновь не услышал тот же голос:
– Куда ты запропастился? Открывай же ворота!
Милее музыки стал для меня этот голос. Как можно скорее я открыл ворота и впустил машину.
– Ну что, проснулся? – спросил угонщик. – Тебе разве не говорили, что я здесь живу? – и он пошел к какому-то строению за пределами институтского двора.
До самого утра я уже не заходил в будку. Радость переполняла все существо, выливаясь в песни на всех доступных мне языках.
– Кто живет на территории института? – спросил я пришедшего на рассвете завхоза.
– А что, и тебе морочил голову этот мешуга? – последовал ответ.
И тут уже во второй раз за смену я был вновь поражен, так как завхоз говорил на смеси иврита и... гуцульского.
...Не знаю, как бы прореагировал на этот рассказ мой маленький слушатель. Но он в это время посапывал и чему-то улыбался во сне. А я, тихо закрыв за собой дверь, снова вышел осматривать огромнейшую территорию школы-интерната, расположенную на одном из живописных холмов Иерусалима.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...А ночка темная была
– И ты не боишься ходить ночью? – спросил меня как-то один из новичков, когда я возвратился после очередного обхода огромнейшей территории школы-интерната.
Было далеко заполночь. Триста девятнадцать воспитанников смотрели сны, а ему, самому младшему, почему-то не спалось. Может быть, он вспомнил, как еще несколько лет тому назад, в другой стране вот в это же время кружился в хороводе вместе со своими друзьями вокруг новогодней елки, участвовал в конкурсах и получал подарки...
Закутавшись в одеяло, он восседал по-йоговски на моем месте охранника, положив руки на теплый радиатор. Можно было, конечно, повинуясь инструкциям, отправить мальчика в его комнату, но, вспомнив свое детдомовское прошлое, когда так хотелось поговорить наедине с кем-то из взрослых, я подсел к мальчику и вместо ответа начал рассказывать об одном памятном событии своего послевоенного детства...
...Мне было тогда семь-восемь лет. Я пас коз со всего кутка, то есть с нескольких близлежащих улиц села. В тот раз со мной был и мой младший брат. Кто хоть раз имел дело с козами, знает, что это за вредное животное. Так и норовит нашкодить. Не то что коровы или лошади. Словом, все время нужно было быть начеку. И вот в постоянном бдении о козах я совершенно забыл о своем маленьком брате. Вспомнил, когда тетя спросила:
– А где же Володя?
Ни слова не говоря, я отправился на окраину села. Было совсем темно. И вот, когда я подошел к оврагу, по ту сторону которого днем пас своих безумных коз, услышал плач брата.
– Иди сюда, – закричал я ему.
– Мне страшно.
Мне и самому было страшно, так как слышал, что ночью там бродят лисы и волки. Но делать было нечего, и, затаив дыхание, озираясь по сторонам, я все же спустился метров на сто вниз, перешел ложбину, поднялся наверх, а потом уже с братом совершил обратный путь...
Погрузившись в воспоминания, я и не заметил, как мой слушатель сначала смежил глазки, а потом и засопел. Я смотрел по-дедовски на его смешную рожицу и не досадовал, что не успел рассказать ему еще и о том, как мне по-настоящему стало страшно уже здесь, в Иерусалиме, в начале моей карьеры охранника...
...Под конец смены, когда я уже собирался домой, последовала команда идти работать ночью в Институт волокон. В мои обязанности входило каждых два часа обходить территорию, нажимать на соответствующие кнопки, фиксируя таким образом факт обхода. А самое главное – никого не впускать, так как во дворе находилось полтора десятка машин.
Моросил декабрьский нудный дождик. Стоял густой туман, сквозь который еле-еле пробивался худосочный свет фонаря. А в сторожевой будке было светло и тепло. Моя любимая музыкальная волна несла творения Вивальди, Моцарта, Шопена... Тепло, музыка и усталость сделали свое и, понятное дело, я задремал.
– Ты чего не открываешь ворота? – раздалось то ли во сне, то ли наяву. – Сколько можно сигналить?
И, не дожидаясь ответа, незнакомец на что-то нажал, ворота открылись. Когда я выскочил из будки, машина уже была вне досягаемости. На мой звонок в фирму о происшедшем сонная дежурная промямлила, что завтра утром начальство, мол, разберется.
– Вот и заработал, – пронеслось в голове. – Теперь до конца жизни придется выплачивать стоимость угнанной машины...
Сердце забилось с неведомой доселе скоростью, к горлу подступила тошнота... И вот в таком полубредовом состоянии я находился где-то с час, пока вновь не услышал тот же голос:
– Куда ты запропастился? Открывай же ворота!
Милее музыки стал для меня этот голос. Как можно скорее я открыл ворота и впустил машину.
– Ну что, проснулся? – спросил угонщик. – Тебе разве не говорили, что я здесь живу? – и он пошел к какому-то строению за пределами институтского двора.
До самого утра я уже не заходил в будку. Радость переполняла все существо, выливаясь в песни на всех доступных мне языках.
– Кто живет на территории института? – спросил я пришедшего на рассвете завхоза.
– А что, и тебе морочил голову этот мешуга? – последовал ответ.
И тут уже во второй раз за смену я был вновь поражен, так как завхоз говорил на смеси иврита и... гуцульского.
...Не знаю, как бы прореагировал на этот рассказ мой маленький слушатель. Но он в это время посапывал и чему-то улыбался во сне. А я, тихо закрыв за собой дверь, снова вышел осматривать огромнейшую территорию школы-интерната, расположенную на одном из живописных холмов Иерусалима.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію