Мініатюри

* * *
Попереду – тьма,
А позаду – одні лише втрати:
Всього скуштував,
Не потрапив хібащо за грати…
І жити – втомився,
Й не хочеться ще помирати,
Бо нікому ж буде,
Каміння зібравши,
Орати…


* * *
Не приїхали гості –
Всі шляхи замело,
Цілі скирти снігів
Намело на узбіччях,
І принишкле село
Непомітно ввійшло
В невеселе своє
Новоріччя.


* * *
На стежках мого дитинства
Мерехтить озимина.
Відсторонена від мене
Моя рідна сторона.
– Не топчи живого поля –
Ти не сіяв тут добра!
Ти свою щасливу долю
На чужих полях програв…


* * *
Провідниками нації стають
Поети провідні –
Лірична нація,
Квітуча і колюча, мов акація
(Доречна ж гречна ця алітерація),
Виплакує в піснях свою майбуть…
Поети отаманами стають.


* * *
Ми всі давно не в тому літаку,
Не в тому рейсі і не в тому часі…
На п’ятдесят дев’ятому витку
Збагнув цю істину
І в трансі
Перехрестився тричі нашвидку.


* * *
Не самотність сама допіка,
А життєва оця неподібність:
Все проноситься мимо й зника –
Цілковита моя непотрібність
Допіка до крові в печінках!


* * *
Даремно ви мене загнали в кут,
Мисливці,
На чужу біду охочі
І ласі на чуже добро.
У мене,
В глухім куті,
На покуті –
Ікона.
Тихенько вчусь молитися…


* * *
«Яко наг, яко благ…»
Маю Божу протекцію,
Тож лежу безтурботно
І гордо кажу:
«Якщо викличуть знову мене
В податкову інспекцію,
Я схожу, безумовно,
Й «достаток» увесь покажу!


* * *
Не сподобився престижної
Відзнаки,
Не сподобався жаданій
І єдиній…


* * *
На гробовищі замордованих надій
Одна лиш втіха:
Тут, на гробовищі,
Знайдеш і ти
Притулок вічний свій –
Нехай трава шумить
І вітер свище…


* * *
Не хочу помирати – й не помру:
Я просто в чорну випаду діру.
Зостануться, мов сироти малі,
Мої жалі й печалі на землі.


* * *
Говорив мені
Мудрий Микита Антонович:
«Тільки лестощів бійся,
А більше нічого!»
Я відчув лиш сьогодні,
Яка це отрута,
Як вона опустошує душу
Відкриту…


* * *
Прикутий до ганебного стовпа
Злиденних буднів,
Не прошу ні в кого
Давучого, мов глина, і глевкого
Шматка…
Душа потроху википа
І сходить паром:
Дощик накрапа…


* * *
Так званих мудреців я не любив –
Учився жить у власнім поколінні,
І досвід,
Той,
Що маю,
Заробив
Тяжкими мозолями на сумлінні.


* * *
Згасає день,
В загальному ряду
Порівняно стабільний і спокійний
(Нас обминув армагеддон стихійний!),
Хіба що впало яблуко в саду,
Розбризкавши роси тонку слюду,
І в лунку закотилося…


* * *
Сходить за Станицею Луганською,
На межі, непізнано чуже,
Сонце –
Християнське чи поганське.
День який під сонцем заірже?


* * *
Телефон мовчить
І я мовчу –
Нам обом самотньо до плачу…


* * *
Все важче нести накопичену втому
І довшає відстань до рідного дому…


2001