ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
2024.03.27
00:08
Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.
Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в ша
2024.03.26
22:36
Маріє! Кохана Маріє,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
у тебе між пальців полин!
Гірчать полином твої мрії,
що зіткані з часу перлин…
На скронях хрущі загрубілі,
ромашки спадають з ланіт,
та локони сиві, ні – білі,
2024.03.26
22:29
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2024.03.26
21:08
Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
2024.03.26
19:26
Неужели это всё? Неужели вот именно сейчас, в первые дни лета, когда барышни на улице пронзают твоё сердце острыми, высвобожденными от кольчуги бюстгальтеров сосками, когда в голове бурлит громадьё планов на отпуск, когда ты, чёрт возьми, уже почти всего
2024.03.26
10:31
Весна вже дихає на повні груди,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
Хоча зі смутком у сплетінні дні.
Проміння сонячне танцює румбу,
Немов шепоче: горю, лиху - ні.
Гілки вербові у пухнастих сукнях
Гойдає вітер теплий ніжно їх.
І ніби виганяє ноти суму,
2024.03.26
09:08
Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих
У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Вірші
/
"Передсвітень" (2003)
Цикл мініатюр
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Цикл мініатюр
* * *
В яру – кротячі пірамідки.
Які зворушливі вони,
Ці перші
найскромніші
свідки
невідворотної весни!
* * *
Скоро, скоро з білої пітьми
(Відчуваю в білому безсонні
Підсвідомо: крешуть копитьми…)
В білий світ прискачуть білі коні
Двотисячолітньої зими.
1999
* * *
Щоденна метушня:
Як мурашня,
Сюди-туди юрма снує –
Можливо,
У цьому щось доцільне є, на диво,
Але ж яка безглузда метушня!
* * *
Тридцяту весну зустрічаю нині,
Як першу весну:
Мені кожна квітка –
Однолітка,
По радості сусідка…
Гойдаємося на одній стеблині!
1971
* * *
Батьківщино – ниво неоглядна,
Найсвятіша спадщино батьків,
Твоя влада звіку не підвладна
Зміні влад і плинності віків!
1972
* * *
Душу розуміючи собачу,
Я людей жалію.
Ні, не всіх:
Тих лише,
Хто має щиру вдачу
І собачу вірність...
Це ж не гріх?!
* * *
Яка непостійність:
То сніг, то дощі обложні,
То сонце поманить
І зрадить надію дитячу...
Втопилися лижі,
А човен застряв на лижні.
В суцільнім тумані
Самого себе вже не бачу...
* * *
Любилися – ночей не рахували.
Прощалися – ні жодної сльози.
Земля не провалилася.
Не впали
На землю небеса під час грози.
Роки минали – зерна виминали
З тугого золотого колоска…
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки – тремтить рука.
* * *
Назад – ні кроку.
А вперед – хоч плазом,
Хоч повзкома:
Так хочу доторкнутись
До світлого майбутнього,
До мрії,
Що вже – збулася!
ОПІСЛЯ ЗЛИВИ
Радуйся
рай-
ду-
зі,
будь
щаслив
разом
із небом,
що вже поплакалось
і засміялось…
* * *
Будем жити – жито жать,
Ми ж не любимо лежать.
В Україні смачно жить:
Слинка з ротика біжить!
* * *
Останню сигарету допалю.
Зітхну, і теж востаннє, серед ночі:
Чомусь нема ні болю, ні жалю...
Заплющу очі.
* * *
Така магнітна буря в голові –
В півкулях мозку не приплив, а повінь,
І захлинають хвилі штормові
Свідомості слабкий маячний пломінь.
* * *
В журбі моя розрада: пожурюсь,
Печаль переборю і наберусь
Терпіння для нової боротьби
За радість хоч малу – серед журби.
* * *
Є лише спомини. Хороше пам’ятаю.
Погане все – забув. Із пам’яті прогнав.
Майбутнього – нема. Старі книжки читаю.
В сльотавому вікні ловлю вчорашніх гав.
* * *
Час – категорія незворотня:
Нині він є,
А за хвильку його вже нема.
Для марнотратів
І вічність сама
Є лиш – безодня.
* * *
І час настав –
За всі гріхи плачу,
Беру на себе
І чужі провини:
Хай недруги мої
Розігнуть спини
І торжествують!
Плачу і мовчу.
* * *
Чи страшно помирати?
Страшно жити
Під знаком смерті:
Розум ще жадає
Дошукуватись істини,
Творити
В ім’я життя...
А тіло – помирає.
* * *
Відкипіли пристрасті,
І вже
По колишній славі дні імлаві
Шелестять сивинами...
Ірже
На твоїй останній переправі
Білий кінь.
* * *
Коли не пишеться,
Мов злидень,
Ношу спустошення своє –
Новому дню сказать: «Добридень!»
Не смію:
Знаю – засміє.
1979
* * *
Я віддав тобі все, людожерко-державо,
І готовий останнє віддати – життя...
Гасне сонце надії. А в небі імлавім
Журавлі мої рідні в чужини летять.
МОНОЛОГ РІЧКИ ЧЕРВОНОЇ
Занесіть мене в «Червону книгу»
І в синодик поминальний запишіть –
Не очорнюйте мою зимову кригу,
Не глушіть у весняну відлигу
І душі моєї влітку не сушіть!
* * *
Пуститись берега – нехай стихія,
Сліпа в своїй жорстокості, несе
Куди завгодно? Скласти кволі руки
І – ждати, ждати: винесе кудись
На острівець забутий? Надто пізно,
Вже надто пізно думати про це…
* * *
Обіцяючому літератору
Посіяли жито. Скосили.
Зв’язали в снопи. Змолотили.
Змололи. Спекли. Знову сіють.
Літа, мов жита, половіють…
А ти все лежиш в борозні:
І сієш, і косиш – ві сні.
* * *
Не одна вже тріщина пройшла
По моєму серцю,
Та найбільша
Має ще пройти.
Закінчу вірша,
Упаду чолом на край стола...
* * *
Душа не винна –
Винна голова,
Така, від сивих роздумів,
Осіння,
Коли поет
Свій сумнів залива
І топить у вині
Своє сумління.
* * *
Залишаю славу
Грицю Половинку,
А безсмертя – Васі
Та й Голобородьку,
Сам Ваньком залишусь
Доки й сонця-світу.
* * *
Я не претендую
На чуже безсмертя
І чужої слави
Й задарма не хочу –
Сам собі сиджу я
На своїй жердинці.
* * *
Такої щирої, відвертої брехні
Наслухався в житті!
Тепер мені
До правди звикнути б:
Вона така
Скупа на слово і на смак гірка…
* * *
Розтринькав життя по краплині
На різні дрібниці й дурниці
І все ж сподіваюся нині
В останній, можливо, краплинці
Побачити справжні святині
І святощі… Треба ж людині
Спинитися і помолиться!
* * *
Графини і графині –
Скільки блиску!
А скільки брязку!
Жаль,
Що впорожні...
Літстудія –
Гойдати цю «колиску»
Завжди чомусь
доводиться
мені...
ДРУЖНЯ ЕПІГРАМА
Як тільки поетка
Тетяна Онегіна
Напише роман епохальний
У віршах,
Читатиме людство
«Євгена Дейнегіна»
Й нічого ніхто
Не писатиме більше.
* * *
Не маю потенційних ворогів,
А недруги –
Звичайні імпотенти,
І я на них в окремі лиш
Моменти
Виплескую незлий
Пригаслий гнів.
ГРАФОМАНИ
То ж дивина:
Хронічні імпотенти,
Безладдям скориставшись,
Узяли
На виробництво лірики
Патенти
Й процес антиліричний
Почали!
ПОРАДИ ПОЧАТКІВЦЮ
1
За жанр обравши прозу,
Таланту геть не май,
Зате толстовську позу
З достоїнством тримай!
2
Якщо ж обрав ти вірші,
Грядки рядків поли,
Аби вони не гірші
За твій город були;
Щоб хрін був на городі
І редька щоб цвіла
Й у віршах, при нагоді,
Поезія була!
* * *
Живу самотньо в юрмищі людськім,
Терплю нужду, мов ніж убивці, гостру…
Мій дім – тюрма,
Всіма забутий острів,
Куди не долина життєвий грім.
ДВІ «СОБАЧІ» МІНІАТЮРИ
* * *
«Життя собаче», – кажуть.
Я ж, одначе,
Скасовую означення таке:
Лише в собак життя бува собаче –
Людське життя бува лиш нелюдське!
* * *
Іще раз повторюсь:
Хоч сам – бідак,
Останні роки часто голодую,
Одначе обездолених собак
Бодай чим-небудь завше погодую.
І це мене хоч трішечки втіша
Й не так болить знедолена душа.
2003
В яру – кротячі пірамідки.
Які зворушливі вони,
Ці перші
найскромніші
свідки
невідворотної весни!
* * *
Скоро, скоро з білої пітьми
(Відчуваю в білому безсонні
Підсвідомо: крешуть копитьми…)
В білий світ прискачуть білі коні
Двотисячолітньої зими.
1999
* * *
Щоденна метушня:
Як мурашня,
Сюди-туди юрма снує –
Можливо,
У цьому щось доцільне є, на диво,
Але ж яка безглузда метушня!
* * *
Тридцяту весну зустрічаю нині,
Як першу весну:
Мені кожна квітка –
Однолітка,
По радості сусідка…
Гойдаємося на одній стеблині!
1971
* * *
Батьківщино – ниво неоглядна,
Найсвятіша спадщино батьків,
Твоя влада звіку не підвладна
Зміні влад і плинності віків!
1972
* * *
Душу розуміючи собачу,
Я людей жалію.
Ні, не всіх:
Тих лише,
Хто має щиру вдачу
І собачу вірність...
Це ж не гріх?!
* * *
Яка непостійність:
То сніг, то дощі обложні,
То сонце поманить
І зрадить надію дитячу...
Втопилися лижі,
А човен застряв на лижні.
В суцільнім тумані
Самого себе вже не бачу...
* * *
Любилися – ночей не рахували.
Прощалися – ні жодної сльози.
Земля не провалилася.
Не впали
На землю небеса під час грози.
Роки минали – зерна виминали
З тугого золотого колоска…
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки – тремтить рука.
* * *
Назад – ні кроку.
А вперед – хоч плазом,
Хоч повзкома:
Так хочу доторкнутись
До світлого майбутнього,
До мрії,
Що вже – збулася!
ОПІСЛЯ ЗЛИВИ
Радуйся
рай-
ду-
зі,
будь
щаслив
разом
із небом,
що вже поплакалось
і засміялось…
* * *
Будем жити – жито жать,
Ми ж не любимо лежать.
В Україні смачно жить:
Слинка з ротика біжить!
* * *
Останню сигарету допалю.
Зітхну, і теж востаннє, серед ночі:
Чомусь нема ні болю, ні жалю...
Заплющу очі.
* * *
Така магнітна буря в голові –
В півкулях мозку не приплив, а повінь,
І захлинають хвилі штормові
Свідомості слабкий маячний пломінь.
* * *
В журбі моя розрада: пожурюсь,
Печаль переборю і наберусь
Терпіння для нової боротьби
За радість хоч малу – серед журби.
* * *
Є лише спомини. Хороше пам’ятаю.
Погане все – забув. Із пам’яті прогнав.
Майбутнього – нема. Старі книжки читаю.
В сльотавому вікні ловлю вчорашніх гав.
* * *
Час – категорія незворотня:
Нині він є,
А за хвильку його вже нема.
Для марнотратів
І вічність сама
Є лиш – безодня.
* * *
І час настав –
За всі гріхи плачу,
Беру на себе
І чужі провини:
Хай недруги мої
Розігнуть спини
І торжествують!
Плачу і мовчу.
* * *
Чи страшно помирати?
Страшно жити
Під знаком смерті:
Розум ще жадає
Дошукуватись істини,
Творити
В ім’я життя...
А тіло – помирає.
* * *
Відкипіли пристрасті,
І вже
По колишній славі дні імлаві
Шелестять сивинами...
Ірже
На твоїй останній переправі
Білий кінь.
* * *
Коли не пишеться,
Мов злидень,
Ношу спустошення своє –
Новому дню сказать: «Добридень!»
Не смію:
Знаю – засміє.
1979
* * *
Я віддав тобі все, людожерко-державо,
І готовий останнє віддати – життя...
Гасне сонце надії. А в небі імлавім
Журавлі мої рідні в чужини летять.
МОНОЛОГ РІЧКИ ЧЕРВОНОЇ
Занесіть мене в «Червону книгу»
І в синодик поминальний запишіть –
Не очорнюйте мою зимову кригу,
Не глушіть у весняну відлигу
І душі моєї влітку не сушіть!
* * *
Пуститись берега – нехай стихія,
Сліпа в своїй жорстокості, несе
Куди завгодно? Скласти кволі руки
І – ждати, ждати: винесе кудись
На острівець забутий? Надто пізно,
Вже надто пізно думати про це…
* * *
Обіцяючому літератору
Посіяли жито. Скосили.
Зв’язали в снопи. Змолотили.
Змололи. Спекли. Знову сіють.
Літа, мов жита, половіють…
А ти все лежиш в борозні:
І сієш, і косиш – ві сні.
* * *
Не одна вже тріщина пройшла
По моєму серцю,
Та найбільша
Має ще пройти.
Закінчу вірша,
Упаду чолом на край стола...
* * *
Душа не винна –
Винна голова,
Така, від сивих роздумів,
Осіння,
Коли поет
Свій сумнів залива
І топить у вині
Своє сумління.
* * *
Залишаю славу
Грицю Половинку,
А безсмертя – Васі
Та й Голобородьку,
Сам Ваньком залишусь
Доки й сонця-світу.
* * *
Я не претендую
На чуже безсмертя
І чужої слави
Й задарма не хочу –
Сам собі сиджу я
На своїй жердинці.
* * *
Такої щирої, відвертої брехні
Наслухався в житті!
Тепер мені
До правди звикнути б:
Вона така
Скупа на слово і на смак гірка…
* * *
Розтринькав життя по краплині
На різні дрібниці й дурниці
І все ж сподіваюся нині
В останній, можливо, краплинці
Побачити справжні святині
І святощі… Треба ж людині
Спинитися і помолиться!
* * *
Графини і графині –
Скільки блиску!
А скільки брязку!
Жаль,
Що впорожні...
Літстудія –
Гойдати цю «колиску»
Завжди чомусь
доводиться
мені...
ДРУЖНЯ ЕПІГРАМА
Як тільки поетка
Тетяна Онегіна
Напише роман епохальний
У віршах,
Читатиме людство
«Євгена Дейнегіна»
Й нічого ніхто
Не писатиме більше.
* * *
Не маю потенційних ворогів,
А недруги –
Звичайні імпотенти,
І я на них в окремі лиш
Моменти
Виплескую незлий
Пригаслий гнів.
ГРАФОМАНИ
То ж дивина:
Хронічні імпотенти,
Безладдям скориставшись,
Узяли
На виробництво лірики
Патенти
Й процес антиліричний
Почали!
ПОРАДИ ПОЧАТКІВЦЮ
1
За жанр обравши прозу,
Таланту геть не май,
Зате толстовську позу
З достоїнством тримай!
2
Якщо ж обрав ти вірші,
Грядки рядків поли,
Аби вони не гірші
За твій город були;
Щоб хрін був на городі
І редька щоб цвіла
Й у віршах, при нагоді,
Поезія була!
* * *
Живу самотньо в юрмищі людськім,
Терплю нужду, мов ніж убивці, гостру…
Мій дім – тюрма,
Всіма забутий острів,
Куди не долина життєвий грім.
ДВІ «СОБАЧІ» МІНІАТЮРИ
* * *
«Життя собаче», – кажуть.
Я ж, одначе,
Скасовую означення таке:
Лише в собак життя бува собаче –
Людське життя бува лиш нелюдське!
* * *
Іще раз повторюсь:
Хоч сам – бідак,
Останні роки часто голодую,
Одначе обездолених собак
Бодай чим-небудь завше погодую.
І це мене хоч трішечки втіша
Й не так болить знедолена душа.
2003
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію