Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Вірші
/
"Самопізнання" (2006)
Коли словам не тісно
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коли словам не тісно
* * *
Я самовидатний, бо видаюсь
за власний кошт. Претензії не маю
до слави, бо такої я не знаю
серед своїх читачок. Не боюсь,
що й не зустріну. Сам себе читаю
і сам себе хвалю – не задаюсь.
* * *
Завжди і всім бажав лишень добра,
отож для зла настала вже пора –
душі самій запраглося на злам
піти: бажає зла отим козлам,
що сміли обізвать мене «козлом»,
душевного такого загалом…
* * *
Не всяка шкура – золоте руно:
трапляються й вовки в овечій шкурі,
такі безвинні з виду, а в натурі
безмірно хижі – з’їли б і лайно.
Повнісінько таких в номенклатурі,
яка трима державне знамено!
* * *
Казав собі не раз: «Не возлюби
дружину ближнього…»
Та як воно нелегко
щораз ходити в пошуках, далеко,
за клекотом лелечим, за горби!
І я б не возлюбив, клянусь, якби…
* * *
Хронічно немічний; хронічно
не вистачає грошенят
на відбуття не те що свят,
а й буднів…
Так гіпертрофічно,
хроніакально і всебічно
змалів наш брат – електорат!
* * *
Бідака й мучень, жду доручень
я від партійного цека,
як жде уроків путній учень,
що зерно істини шука
в гущавині словосполучень.
За старанність, можливо, всучить
генсек «відзнаку» в гривняках…
* * *
Не підмітав я матнею підлогу
ні перед ким,
крім своєї дружини,
так і дожив до сивин, слава Богу…
Воля б моя,
то і ще раз прожив би!
* * *
Ніхто не пише –
чи не має часу,
чи геть забув, що я іще існую…
Кричу із потойбічного Донбасу:
«Я ще живий!» – і сам себе не чую.
* * *
Моїм опонентам
Не лише любов, а й ненависть єдна –
дванадцять озлілих гавкучих мосьок,
у зграю зібравшись, кусають слона,
і він відступа, подивований… Ось як!
* * *
Обклали звідусюд – ні шпарки
в суцільному кільці блокади:
одні хапаються за барки,
другі вчепилися вже в карки…
Отак стараються для влади
за гонорар – чарки і шкварки!
* * *
Долоня ліва нині не свербить,
тож не куплю, як мріяв, кусень сала,
та й грець із ним! –
без нього можна жить,
аби лиш мрія світла не згасала.
* * *
Втікаю від смутку.
А він здоганя
і знов огортає туманами
на самім краєчку осіннього дня…
Сховатися б десь за курганами,
так сива журба зупиня.
ЕПІТАФІЯ
Лежу горілиць, просто неба –
там сонце пасуть у траві
нащадки мої, Низові...
Так гарно, й нічого не треба.
Радійте, допоки живі.
* * *
В критичному віці
я втратив не лише здоров’я –
у мене забрали єдину мою Україну!
Живу в регіоні,
де хочеться скорше померти…
* * *
Вчетверте вже збираюсь помирати
за рік останній. Але смерть глуха
до молитовних просьб – втікає з хати
в останню мить, подалі від гріха.
* * *
На хліб і чай немає грошей,
та це занадто не гнітить,
оскільки день такий хороший,
що й без нічого можна жить!
* * *
Одному з багатьох Леонідів
І вважав я тебе за людину
тридцять літ, але стався регрес:
ти загавкав на мене з-під тину,
мов паршивий озлоблений пес!
* * *
Стулив поемку з віршиків стареньких
і в ній довів з усіх, як є, сторін,
що путній хрін таки ж гіркіший редьки,
хоча без пляшки й він – хреновий хрін.
* * *
Від біди й подітися вже ніде…
З байстрюків хіба що в приймаки?
Не добили два невдатних Леоніди –
їм на зміну «примандатились» Вітьки…
* * *
Сказано: не сотвори кумира,
на божка земного не молись –
в нього крім кормила є кормига…
Недруг твій до неї ласо прикормивсь!
* * *
Що мені іще зосталося зробити,
як найголовніше на віку?
Таж раба в собі нікчемного убити
і померти, як годиться козаку!
* * *
Відірвавсь від села й не приріс
я до міста… Хоч питва і їжі
вистачає, старому, – та скрізь
я не свій… Випадковий заїжджий.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
За все, за все нащадки нам віддячать
сторицею – гряде відплати час:
зариють нас; по-п’яному оплачуть;
гірким похміллям пам'ять освинячать;
проп’ють вінки й забудуть геть про нас…
Який великий цвинтар – наш Донбас!
* * *
Якби ж то знав,
коли і де впадеш,
завбачливо наслав би не соломки,
а пуху лебединого…
Паломником
ідеш –
не знаєш сам, куди ідеш…
* * *
Нап’юся чаю з відчаю, що ні
вина не можна пити, ні горілки
(я ж пив усе життя,
за що мені
добряче діставалось на горіхи)…
Сиджу собі тихенько в стороні,
вслухаючись у п’яні перебріхи.
* * *
На кутні – відсміявсь.
А на передні –
вже не сміюся…
Опоненти вредні
останнім аргументом,
вельми грубим,
обірвуть сміх –
зостанусь геть беззубим.
ТЕРПІННЯ
О скільки вже накапало згори,
а чаша й досі ще не переповнилась…
2006
Я самовидатний, бо видаюсь
за власний кошт. Претензії не маю
до слави, бо такої я не знаю
серед своїх читачок. Не боюсь,
що й не зустріну. Сам себе читаю
і сам себе хвалю – не задаюсь.
* * *
Завжди і всім бажав лишень добра,
отож для зла настала вже пора –
душі самій запраглося на злам
піти: бажає зла отим козлам,
що сміли обізвать мене «козлом»,
душевного такого загалом…
* * *
Не всяка шкура – золоте руно:
трапляються й вовки в овечій шкурі,
такі безвинні з виду, а в натурі
безмірно хижі – з’їли б і лайно.
Повнісінько таких в номенклатурі,
яка трима державне знамено!
* * *
Казав собі не раз: «Не возлюби
дружину ближнього…»
Та як воно нелегко
щораз ходити в пошуках, далеко,
за клекотом лелечим, за горби!
І я б не возлюбив, клянусь, якби…
* * *
Хронічно немічний; хронічно
не вистачає грошенят
на відбуття не те що свят,
а й буднів…
Так гіпертрофічно,
хроніакально і всебічно
змалів наш брат – електорат!
* * *
Бідака й мучень, жду доручень
я від партійного цека,
як жде уроків путній учень,
що зерно істини шука
в гущавині словосполучень.
За старанність, можливо, всучить
генсек «відзнаку» в гривняках…
* * *
Не підмітав я матнею підлогу
ні перед ким,
крім своєї дружини,
так і дожив до сивин, слава Богу…
Воля б моя,
то і ще раз прожив би!
* * *
Ніхто не пише –
чи не має часу,
чи геть забув, що я іще існую…
Кричу із потойбічного Донбасу:
«Я ще живий!» – і сам себе не чую.
* * *
Моїм опонентам
Не лише любов, а й ненависть єдна –
дванадцять озлілих гавкучих мосьок,
у зграю зібравшись, кусають слона,
і він відступа, подивований… Ось як!
* * *
Обклали звідусюд – ні шпарки
в суцільному кільці блокади:
одні хапаються за барки,
другі вчепилися вже в карки…
Отак стараються для влади
за гонорар – чарки і шкварки!
* * *
Долоня ліва нині не свербить,
тож не куплю, як мріяв, кусень сала,
та й грець із ним! –
без нього можна жить,
аби лиш мрія світла не згасала.
* * *
Втікаю від смутку.
А він здоганя
і знов огортає туманами
на самім краєчку осіннього дня…
Сховатися б десь за курганами,
так сива журба зупиня.
ЕПІТАФІЯ
Лежу горілиць, просто неба –
там сонце пасуть у траві
нащадки мої, Низові...
Так гарно, й нічого не треба.
Радійте, допоки живі.
* * *
В критичному віці
я втратив не лише здоров’я –
у мене забрали єдину мою Україну!
Живу в регіоні,
де хочеться скорше померти…
* * *
Вчетверте вже збираюсь помирати
за рік останній. Але смерть глуха
до молитовних просьб – втікає з хати
в останню мить, подалі від гріха.
* * *
На хліб і чай немає грошей,
та це занадто не гнітить,
оскільки день такий хороший,
що й без нічого можна жить!
* * *
Одному з багатьох Леонідів
І вважав я тебе за людину
тридцять літ, але стався регрес:
ти загавкав на мене з-під тину,
мов паршивий озлоблений пес!
* * *
Стулив поемку з віршиків стареньких
і в ній довів з усіх, як є, сторін,
що путній хрін таки ж гіркіший редьки,
хоча без пляшки й він – хреновий хрін.
* * *
Від біди й подітися вже ніде…
З байстрюків хіба що в приймаки?
Не добили два невдатних Леоніди –
їм на зміну «примандатились» Вітьки…
* * *
Сказано: не сотвори кумира,
на божка земного не молись –
в нього крім кормила є кормига…
Недруг твій до неї ласо прикормивсь!
* * *
Що мені іще зосталося зробити,
як найголовніше на віку?
Таж раба в собі нікчемного убити
і померти, як годиться козаку!
* * *
Відірвавсь від села й не приріс
я до міста… Хоч питва і їжі
вистачає, старому, – та скрізь
я не свій… Випадковий заїжджий.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
За все, за все нащадки нам віддячать
сторицею – гряде відплати час:
зариють нас; по-п’яному оплачуть;
гірким похміллям пам'ять освинячать;
проп’ють вінки й забудуть геть про нас…
Який великий цвинтар – наш Донбас!
* * *
Якби ж то знав,
коли і де впадеш,
завбачливо наслав би не соломки,
а пуху лебединого…
Паломником
ідеш –
не знаєш сам, куди ідеш…
* * *
Нап’юся чаю з відчаю, що ні
вина не можна пити, ні горілки
(я ж пив усе життя,
за що мені
добряче діставалось на горіхи)…
Сиджу собі тихенько в стороні,
вслухаючись у п’яні перебріхи.
* * *
На кутні – відсміявсь.
А на передні –
вже не сміюся…
Опоненти вредні
останнім аргументом,
вельми грубим,
обірвуть сміх –
зостанусь геть беззубим.
ТЕРПІННЯ
О скільки вже накапало згори,
а чаша й досі ще не переповнилась…
2006
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
