На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

Ти роздаєш по скляночці чорниці,
з коробки ликової мовчки беручи, –
на дні очей шуга́ють дикі птиці,
давно приручені, як хустка на плечі.

Ці рухи тихі лагідно лягають
вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
коли зітхаєш – птиці завмирають,
коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

У хащах диких ягоди збирала,
за гроші мріяла продати сльози ці,
але пташки, яких ти в лісі вкрала,
склювали все в твоєму ґаманці.

Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
бо чуєш, як співає й кличе ліс,
немов дочку, тебе – свою черницю;
а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

Але поважності тобі не вистачає,
ти б кинула це місто і втікла.
"Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
бо навіть ягід спро́дать не змогла.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

6 серпня 1995 р., Київ