десь на лівому березі, де кінчається білий світ
він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі б калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
а вона нікому не говорила про сумні падолисти свого крила…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки…
плакала сойкою у подушку, запозичивши у сатани, хоч якихсь там сил,
врізатися у новий день, щоб білий стяг з червоним хрестом вивішувати на ґаноки.

хоча це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів.
там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і тишу сприймають, як дорогоцінні медалі.
і того солдата у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
що там, де причісують гребінцями «зеленку» свідомі смертники-- залишки блискавки…
бо вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча і дуже боялась квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу.
подарованими блакитними кульчиками
і могильною плитою над якою співала:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків...

десь на лівому березі де кінчається білий світ
він на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу.
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
коли він заливав у неї тягучу, як асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі б калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…