Переклав Василь Білоцерківський

(Розділ 7 з книжки "Мій світ італійської опери")

На самому початку 1982 року, поступившись наполегливим проханням маестро Бонкомпаньї та Дженнаро Орти, я відмовився од відпустки, про яку так мріяв, і вирушив до Неаполя: мене запросили до театру «Сан-Карло» на постановку опери Верді «Ернані». Переді мною стояло доволі складне завдання. Я не знав опери, ніколи не бачив її на сцені; замолоду, коли самовпевненість перемагає брак досвіду, я виконував велику арію з «Ернані» «O de’ verd’ anni miei».
У наш час дехто стверджує, що чим менше режисер знає про твір, тим «цікавішою» буде його постановка. Ця теорія ніколи не вабила мене. Одначе я зважився покласти свою голову в пащу лева та після болісних проб і невдач усе-таки, мені здається, переміг. Як на мене, робота принесла добрий результат.
Перша трудність, із якою мені випало стикнутися, полягала в тому, що головною дійовою особою в «Ернані» виявився хор. Звичайно, у часи Верді з хором усе було до ладу: співаки менше розмірковували про свої права, поважно ставилися до дисципліни, переживали за успіх вистави. Сьогодні майже в усіх театрах будь-якої цивілізованої країни мусимо постійно боротися з нескінченними дискусіями, які страшенно заважають роботі, безперервно закликати артистів до тиші й уваги. Протягом репетицій виникають мітинги, збори (у результаті чого нещасний постановник утрачає купу часу). Неможливо висловити, як нам бракує справжньої, дисциплінованої роботи.
Щоправда, у цьому випадку хор театру «Сан-Карло» виявився на висоті: у виставі хористи все робили належно – входили на сцену і виходили з неї, коли було потрібно. Звичайно, у деяких сценах я волів би використати половину хору або навіть зовсім невелику його частину. Але, на жаль, хористи наполягали на своєму праві бути зайнятими у виставі весь час, унаслідок чого на сцені постійно юрмилося безліч людей.
На щастя, мені допомагав у роботі дуже кваліфікований і прискіпливий венеційський художник Міша Сканделла. З ним було легко і приємно працювати. Декорації вийшли неймовірно красиві, костюми – просто чудові. Робота художника допомогла мені створити величні композиції, які викликають у пам’яті картини іспанських живописців.
В «Ернані» вже відчутно всі сторони музичного генія Верді: тут і його молоде, спонтанне, пристрасне почуття, і невичерпна музична винахідливість. Численні теми з’являються і зникають мовби випадково, ненав’язливо, мигтять і більше не повертаються. (Пізніше вони виринають в інших операх Верді – у яскравішій постаті, у розвиненішому вигляді.) Увесь твір ніби пронизаний духом Рісорджименто, якому так глибоко був відданий Верді. Великі хори – а вони становлять основу опери – співали по всій Італії, оскільки італійці ототожнювали свою боротьбу за свободу з подіями, які відбуваються в опері. Коли я по-справжньому пізнав цей прекрасний твір, то пошкодував, що ніколи не співав у ньому, поки дозволяв вік.
Сюжет опери доволі заплутаний, головні персонажі діють мало, і їхні дії, м’яко кажучи, непередбачувані. Сюжет ґрунтується на драмі Віктора Гюґо «Ернані», чиє лібрето, яке написав Франческо-Марія П’яве, майже не зберегло тонкої іронії автора.
Партію Ернані – пристрасну, темпераментну – написано для драматичного тенора. Герой романтично закоханий в Ельвіру.
Дон Карлос (баритон) – це Карл І, король Іспанії. Він гордий, владолюбний і теж закоханий у нещасну Ельвіру. У перебігу опери, дев’ятнадцятирічний, він стає імператором Священної Римської імперії Карлом V. Він народився в Ґенті, у Фландрії, 1500 року, а помер у монастирі Святого Юста, в Естремадурі, в Іспанії, 1558 року; Карл був сином Філіпа Вродливого, ерцгерцога Австрії, та Хуани Шаленої, королеви Кастилії. Якщо згадати історію, він був одним із великих імператорів неймовірно величезної імперії, яка утворилася не лише з земель, завойованих у війнах, але і з територій, успадкованих або одержаних у формі викупу. Багато з цих земель набув його дід по батьковій лінії Максиміліан Австрійський. Між іншим, того самого імператора – Карла V – ми зустрічаємо в іншій опері Верді – «Дон Карлос». На той час він уже зрікся престолу (1556 року) на користь свого сина Філіпа ІІ Іспанського і з’являється (як певна таємнича постать) у монастирі Святого Юста, аби врятувати свого внука, інфанта, од інквізиції.
У процесі подій в «Ернані» згадано і Дона Карлоса, і Карла І Іспанського, і імператора Карла V. Не розчаровуйтеся! Усе це одна й та сама людина.
Дон Руй Ґомес де Сільва (бас) – людина жорстока, непохитна до абсурду. Він теж стверджує, що кохає Ельвіру, і густими, наповненими звуками оповідає свою пристрасть королю. Здається, ніхто не бере під сумніви таких заплутаних взаємин, і в результаті ми бачимо, як усі три головні герої опери переслідують бідну дівчину.
Звісно, Ельвіра – сопрано (хто ж, як не сопрано, може втілити на сцені нещасну дівчину з такою нещасливою долею?). Вона воркує, мов ніжна голубка у золоченій клітці, а коло клітки пориваються і гавкають три вродливі вартові пси. Вочевидь, безнастанно згадується гостинність, честь, ненависть, гордощі й помста, а Ельвіра метається між взаємно ворожими переслідувачами. Час від часу вона благає їх припинити ворожнечу, але, природно, без успіху. Звичайно, усі три герої прикликають смерть – дуже екзальтовано і на найвищих нотах своїх діапазонів, – часто хапаються за кинджали й невпинно погрожують накласти на себе руки.
Перша дія. Табір.
Коли відкривається завіса, бачимо відправленого у вигнання Ернані у військовому таборі. Місцевість залита місячним сяйвом, у далині – замок Сільви. Дізнавшись, що Сільва має намір одружитися з його коханою, Ернані впадає у відчай і вирішує викрасти Ельвіру. Він кличе на допомогу своїх прибічників, і всі вони вирушають до замку.
У другій картині перед нами Ельвіра, яка оплакує свою тяжку долю. Вона співає славетну арію «Ernani!... Ernani, involami all’aborrito amplesso» [1], мовби відчуваючи наближення коханого. Сільва відсутній у замку, але Ельвірі вручають багаті дарунки, що повинні схилити її до заміжжя за ним. Дівчина сумна і пригнічена, проте рішуче повертає дарунки власникові.
У цю мить з’являється юний король і намагається переконати Ельвіру, як пристрасно він кохає її. Карлос співає дуже красиву арію «Da quel dì che t‘ho veduta bella come un primo amore» [2]. Дівчина рішуче відкидає домагання короля і, вихопивши в нього кинджала, намагається вбити себе, але тут входить Ернані й зупиняє її. Король упізнає в Ернані відправленого у вигнання Хуана Араґонського і – що цілковито непоясненне – дозволяє йому втекти і врятувати собі життя, оскільки залишатися в замку свого ворога, Сільви, украй небезпечно для Ернані.
Але хіба Сільва пропустить таку сцену? Ні, цього не може бути. Звісно, він – на подив двох облесників – несподівано з’являється в кімнаті своєї нареченої. Наречений-невдаха обурюється через її втрачену чесноту, усім погрожує та викликає на двобій обох незваних гостей. Ніхто не завдає собі труду особливими поясненнями, одначе ця сцена дуже ефектна. Раптово з’являється Дон Рікардо, королівський джура, він опускається на коліна перед королем, тим самим виказуючи його справжнє становище в суспільстві. Ясна річ, усі глибоко вражені, а Сільва – напівпритомний. Звичайно, це потішає Карла; він просить господаря дати йому пристановище на одну ніч, уплітаючи свій голос у чудовий ансамбль.
Аби показати Сільві, як він довіряє йому, Карл повідомляє, що його уславлений дід помер і трон Священної Римської імперії вільний. Він просить у Сільви підтримки й поради. Сповіщаючи всіх про свій намір заночувати в замку (він зовсім не очікує, аби його запросили), король наказує Ернані негайно піти. Він звертається до Ернані тихо. Аби його ніхто не почув, зі словами: «Хочу тебе врятувати…»
У партитурі немає жодних пояснень, і причина такого несподіваного вчинку залишається неясною. Закон гостинності для Сільви священний, і таким чином Ернані опиняється у повній безпеці. Можна лише висловити припущення, що Карл врятував Ернані, аби потім помститися йому власноручно. У кожному разі, реплікою короля нехтувати не слід, і мені здається, ця фраза повинна бути вимовлена дуже чітко, хоча притому – крізь зуби й зі зловісним відтінком. До речі, сповнена іронії відповідь Ернані зайвий раз доводить, що Карлова репліка звучить досить злобно.
У фіналі першої дії протиборчі почуття виражені словами любові, ненависті, помсти, закликами до свободи й слави. У цьому величезному ансамблі Сільва, здається, поділяє честолюбні задуми короля.
Друга дія. Гість.
П’яве і Верді доволі докладно пояснили, як повинна бути оформлена сцена (хоча, наскільки я знаю, цих побажань ніколи не беруть до уваги). Чудова зала в палаці Дона Руя Ґомеса де Сільви. По стінах розвішані фамільні портрети в багатих рамах із герцогськими коронами й позолоченими гербами. У простінках між портретами – набір зброї відповідної доби. На сцені – багато накритий стіл і герцогське дубове крісло. Святкова атмосфера; гості їдять, п’ють і співають заздоровниці на честь Ельвіри та Сільви, чиє весілля повинно відбутися за кілька годин.
З’являється Сільва в розкішному вбранні. Йому повідомляють, що біля брами замку стоїть пілігрим і прохає впустити його. Для Сільви гостинність – священний обов’язок, тому він наказує впустити пілігрима. Звісно, під виглядом паломника з’являється Ернані. Та, ледве побачивши Ельвіру, одягнену в шлюбний стрій, він скидає плаща і з’являється у своєму справжньому вигляді. Ернані розлючений, він оголошує присутнім, що виступає проти короля, проти господаря замку і, скажімо прямо, проти всього світу: будь-кому, хто забажає, він готовий вручити своє життя. Проте Ернані не єдиний, хто носиться з нав’язливою ідеєю. Сільва, сівши на улюбленого коника – гостинність, – не бажає скористатися пропозицією Ернані, а навпаки, поспішає захистити замок від претензій короля.
На кілька коштовних хвилин Ельвіра й Ернані залишаються самі. Молоді люди освідчуються в коханні одне одному, і, звісно, Сільва повертається саме в ту мить, коли Ернані обіймає Ельвіру. Розлючений Сільва присягається розлучити їх. У цей час біля брами замку з’являється король і вимагає, аби його негайно впустили. Сільва не має вибору, він змушений відчинити браму, але, вірний обов’язкові гостинності, ховає Ернані у криївку.
З’являється розгніваний король, він наказує видати Ернані, погрожуючи тортурами й смертю всім довкола, якщо його наказу не буде виконано. Карл змушує своїх наближених обшукати замок, але Ернані не знаходять, і гнів короля зростає щохвилини. Ельвіра падає до його ніг, благаючи пощади; Сільва, засльозений, говорить про своє кохання до Ельвіри й благає короля залишити дівчину в замку. Але Карл твердий, наче алмаз, і пропонує жорстокий вибір: або йому видадуть Ернані, або він покине замок разом з Ельвірою.
Проте ніхто не може присилувати Сільви до порушення обов’язку і видачі гостя, і король виходить зі свитою, забираючи плакучу Ельвіру; зрозуміло, перш ніж піти, він співає дуже красиву арію, де обіцяє Ельвірі щастя і добробут: «Vieni meco, sol di rose intrecciar ti vo’ la vita...» [3].
Стара ненависть, підігріта новою образою, розпалюється в серці Сільви. Він присягається на помсту королю. Потім, згадуючи ще одну тяжку рану, він випускає з криївки Ернані й викликає його на двобій. Сільва вимагає, аби Ернані пішов з ним за браму замку, там вони повинні битися (напевно, за межами замку закони гостинності вже не діють). Тут Ернані відкриває Сільві, що король теж закоханий у Ельвіру і є їхнім суперником. Тоді вони вирішують забути ворожнечу на певний час і поєднати сили супроти спільного ворога. Аби довести Сільві свою щирість, Ернані віддає йому мисливського рога, обіцяючи з’явитися на перший клич Сільви й віддати йому життя, якщо буде потрібно.
Третя дія. Милосердя імператора.
Ця дія переносить нас до Аквізґрани (Екс-Ла-Шапель), котра нині являє собою не щось інше, а місто Аахен. Ми бачимо гробницю імператора Карла Великого. Усередині гробниці виборщики з різних провінцій зібралися, аби обрати нового імператора Священної Римської імперії. З’являється Карл зі своїм джурою, він співає пройняту ностальгією арію «Oh, de’ verd’ anni miei» та зникає за дверима гробниці, аби поринути в роздуми. Що ж бо, адже він має лише дев’ятнадцять років!
А обіч, у печерах, група змовників на чолі з Сільвою та Ернані задумує вбити Карла. Вони повідомляють одне одному пароль, дають священні клятви, тягнуть жереб, хто повинен убити короля, славлять свободу. Усе це виражається в одному з найважливіших хорів опери – «Si ridesti il Leon di Castigliа» [4]. У добу Рісорджименто ці хори співали по всій Італії, вони запалювали кожного справжнього італійця на боротьбу проти гнобителів.
Лунають три гарматні постріли. Це означає, що імператора обрано. Двері гробниці широко розчиняються, виходять виборщики й проголошують Карла V імператором Священної Римської імперії. Першої миті, коли всі хвилюються, сцена залита яскравим світлом і справді розкішна, при появі імператора глядачам здається, що це дух самого Карла Великого. Одначе суворий, різкий голос нового імператора – а він погрожує стратою всім зрадникам – повертає нас до дійсності: «Carlo Quinto, o traditor!» [5].
Раптом – і, як завжди, готовий накласти головою – уперед виходить Ернані. Він просить стратити його і повністю розкриває своє ім’я, перелічуючи всі титули: граф і герцог Сеґорбії, Кардони, відправлений у вигнання Дон Хуан Араґонський. Переможений, нездатний помститися за поганьблене ім’я батька, позбавлений кохання Ельвіри, він вважає, що єдиний вихід для нього – померти.
Новий імператор швидко ухвалює рішення, та Ельвіра, добра дівчина, діє ще швидше. Вирвавшись уперед із юрби жінок, які супроводжують Карла неначе всюди, вона кидається в саме пекло і закликає нового імператора розпочати своє панування з милосердного вчинку. Юний імператор не встигає обдумати цю пропозицію, але тим не менше відразу вловлює благородну ідею, розуміючи, що милосердний вчинок може стати блискучим початком його влади. Він дарує прощення всім і дає свободу Ернані та Ельвірі – вони можуть одружитися з його благословення.
Юрба, оцінивши Карлів учинок, вигукує: «Sia lode eterna, Carlo, al tuo nome» [6]. Дія закінчується ще одним чудовим хором, який звичайно підіймає з місця кожного італійця, що сидить у залі, а в часи Верді роздмухував полум’я визвольного руху, котрий урешті об’єднав Італію та визволив її від чужоземних поневолювачів. «Хай живе Верді!» означало «Хай живе Вітторіо-Еммануеле, король Італії!» (За літерами у прізвищі Verdi – Vittorio Emmanuele Re d’Italia). Єдина людина, яка незадоволена рішенням Карла, – це непохитний Сільва. Він сурмить у мисливський ріг Ернані – і чекає.
Четверта дія. Маска.
Весілля Ельвіри та Ернані (який тепер виступає під іменем Дона Хуана Араґонського) святкують у замку останнього в Сараґосі. Радощі й веселощі панують у строкатому маскараді. Весільна учта, з танцями й радісною музикою, добігає кінця; гості вже збираються розходитись, але ще співають пісень, славлячи молодят. Серед гостей маячить постать у масці й чорному доміно; незнайомець, приховуючи обличчя, з’являється то там, то тут; гості помічають таємничу постать, але вона шмигає до саду, супроводжуючи свій вихід погрозливими жестами.
Нарешті Ернані й Ельвіра залишаються самі. Проте вони мають так мало часу, аби порадіти своєму щастю, – лунають звуки мисливського рога; це сурмить Сільва, нагадуючи Ернані про їхню фатальну угоду.
Сільва входить мовби сама доля. Ернані благає про милосердя, але все дарма. Сільва пропонує йому обрати отруту або кинджал. Ельвіра благає Сільву змилуватись, але той непохитний. Зрештою, вірний клятві, Ернані вихоплює кинджал і вбиває себе; безжальний Сільва не вимовляє ні слова, а Ельвіра падає мертвою на труп коханого.
Усі персонажі опери трохи шалені, і їхні дії непередбачувані. Не так-то просто втілити такі характери на сцені. Головні герої постійно перебувають в оточенні хору, і їхні голоси виростають зі звучань хору – виникає враження, що розпускається дивовижна квітка.
Доволі тяжко переконати тенора, що його герой, хоча він завжди при зброї, вимовляє героїчні фрази й носить високі титули, – особа трохи неврівноважена. Ернані страшенно імпульсивний, неспроможний контролювати свої пориви розумом, він просто одержимий якимись приступами мазохізму, що змушують його вибухати і влаштовувати дикі сцени; отож Ернані нерідко поводиться просто як божевільний.
Король в опері приблизно ровесник Ельвіри та Ернані. Усі троє повинні вокально і драматично наголошувати раптові, різкі зміни свого настрою, імпульсивність рішень і вчинків. Сільва, навпаки, нерухомий, ніби скеля, безглуздо непохитний у своїх сліпих гордощах та глухий до будь-якого аргументу, що не збігається з його власними засадами.
Як би ми не зважали на гучні слова героїв про честь, гостинність і тому подібне (не забудьмо і про такі поняття, як помста і гордощі), як би ми не розуміли, що гаряча іспанська кров ще більше клекоче від цих слів, усе-таки саме по собі кохання не здається нам достатньою підставою для такої непримиренної ворожнечі між трьома героями.
Борючись почергово з трьома залицяльниками, Ельвіра безнастанно вихоплює кинджала то в короля, то в Сільви, то в Ернані, вона, осереддя надзвичайно сильних емоцій, вимовляє єдині зворушливі слова в усій опері, коли співає засльозена: «Забути я не зуміла, навіщо-бо так мені докоряти?..» Ці краплини чистого золота, що глибоко проникають у серця слухачів, не можуть заспокоїти грозового моря пристрастей, які вирують довкола Ельвіри.
У її партії є ще одне дуже красиве місце – в останній сцені, коли вона без успіху благає старого про милосердя. «Figlia d’un Silva io sono» [7], – говорить дівчина. Ельвіра – постать трагічна. Коли я ставив «Ернані», мені здавалося, що вона повинна заколотися кинджалом Ернані, оскільки їй уже нічого в житті не лишилося.
Опера насичена величезною кількістю різних дам і кавалерів, пажів, солдатів і сановників, які належать до однієї з трьох ворожих сторін. Вони всюди снують і спостерігають за бурею пристрастей, у яку втягнуті головні герої. Звичайно, події опери нікому не приносять особливої радості. Ненависть, яку живить Сільва у своїх монументальних гордощах, затьмарює навіть найсвітліші моменти опери, накидає на всю дію ковдру смутку.
У моїй постановці після самогубства двох молодих людей хор повертався на сцену – це була повільна хода стражденних душ і невтішних тіней. Хористи підносили руки до неба, мовби благаючи про мир і милосердя, потім розпачливо вказували на безживні тіла нещасних закоханих.
Музика опери вельми красива, і всі провідні партії вимагають великої вокальної майстерності, достеменно віртуозного бельканто, справжньої драматичної сили та вміння співати кабалети. Славетна арія Ельвіри «Ernani!... Ernani, involami all’aborrito amplesso...» сповнена юної імпульсивності, а наступна кабалета вимагає блискучої колоратурної техніки.
Ернані має розкішну белькантову арію в найпершій сцені. По цьому він переважно кричить і змагається з дуже важкою теситурою. Сільва має чудову партію; її треба проспівати, проплакати, наповнити прокляттями; усе це вимагає величезної енергії та віртуозності.
Але, гадаю, найпрекраснішу музику має Карл. У цій партії співак може використати всі вокальні барви, які має у своєму розпорядженні: м’яке mezza voce в арії «Vieni meco, sol di rose intrecciar ti vo’ la vita...», ледве стримувану зневагу в арії «Lo vedremo, veglio audace» [8], тони споглядання, роздуму в молитві «Gran dio!» [9], яку співає серед надгробків, а потім тріумфально-звучне закінчення великої арії «il nome mio farò» [10]. Це справді розкішна партія!
У Неаполі я стикнувся з різноманітними труднощами. Наприклад, тенор мав добрий голос, але був абсолютно позбавлений акторського дару. Навіть коли він намагався дотримуватись моїх вказівок, то робив це так незграбно, що я просто-таки здригався. Бас був чудовий, з баритоном теж не виникло жодних проблем – обидва мали не лише прекрасні голоси, але і справжній сценічний талант.
Щодо Ельвіри, вона була струнка, висока, вродлива і мала чудесний вигляд у розкішному костюмі, який вигадав для неї Сканделла. На жаль, за тиждень до прем’єри вона зникла, не завдавши собі клопоту щось пояснити. Утративши Ельвіру перед самою виставою та усвідомлюючи, що ця партія не належить до ходового репертуару, тим не менше ми розпочали відчайні пошуки, і доля нам усміхнулася – ми знайшли іншу Ельвіру.
Вона мала красивий голос, але фігуру таку собі – пані виявилася доволі дебелою. Але що було значно гірше: володарка чудового голосу мала і жахливий характер; звичайно, як ви розумієте, це не полегшило нашого становища. Бідний Сканделла не уявляв собі, як він може нашвидкуруч переробити всі костюми, та нíде було дітись. А пані щоразу лишалася невдоволена тими строями, які їй пропонували.
Звісно, на прем’єрі всі виклалися повністю, і нас очікував справжній тріумф. Другого вечора ми полегшено зітхнули й розслабилися. Того дня виставу знімали для телебачення. Але, на жаль, дуже скоро ми мусили знову максимально зібратися. Ельвіра була зайнята сваркою з чоловіком і не почула дзвінка, за яким вона мала вийти на сцену. У результаті імператор співав свої пристрасні признання, звертаючись до порожнього простору.
Зрештою він втратив терпіння і заволав: «Це ж безглуздо!» Виставу довелося зупинити. Цієї миті Ельвіра все-таки повернулася до життя на сцені, але її обличчя було таке ж червоне, як сукня, оскільки вона похапки повернулася на підмостки не в театральному костюмі, а у звичайному домашньому вбранні. Тут з усіма сталася справжня істерика. Далі вистава йшла нормально, і врешті ми таки подужали тієї ночі дістатися своїх ліжок – щоправда, майже на світанку, після всіх обговорень, втішань, випивши по бокалу вина, що було так необхідно.
Постановка «Ернані» від початку до кінця являла собою суцільний експеримент. Мені здається, найліпше підіб’ю його підсумок, пригадавши виразний вислів: «Журитись не було коли».

[1] «Ернані!.. Ернані, позбав мене ненависних обіймів» (іт.).
[2] «Від того дня, як я тебе побачив, гарну, наче перше кохання» (іт.).
[3] «Іди зі мною, твоє життя прикрашу самими трояндами» (іт.).
[4] «Якщо знову прокинеться лев Кастилії» (іт.).
[5] «Карл П’ятий, о зраднику!» (Іт.) – Тобто ново проголошений імператор Карл V заявляє, що знає, хто зрадник, не називаючи його імені. – Прим. перекл.
[6] «Хай буде вічна слава, Карле, твоєму імені» (іт.).
[7] «Я – дочка [іншого] Сільви» (іт.). – Ельвіра має на увазі, що вона також належить до роду Сільви. – Прим. перекл.
[8] «Ми побачимо, старий сміливцю» (іт.). – У цій арії Карл обурюється проти Сільви. – Прим. перекл.
[9] «Великий Боже!» (Іт.). – В оригіналі слово «dio» написане саме з малої літери. – Прим. перекл.
[10] «Зроблю моє ім’я [переможцем сторіч]» (іт.). – Тут Карл, говорячи про своє ім’я, одночасно має на увазі й Карла Великого, біля гробниці якого він перебуває. – Прим. перекл.