Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!
Та ялинці геть не спиться:
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Із циклу
“Не усе ще на світі втрачено,
Чорний ворон крилом маха -
Гайдамаччина, Гайдамаччина...
Рядки з вірша виключеного за націоналізм,поки що невідомого, студента факультету журналістики Київського державного університету у 80-х роках ХХ століття.
Шумить діброва чарівлива,Слова мов чуються із губ.
Найбільше у “Дубинці”* диво -
Цей красень — віковічний дуб.
Вже літ чотириста, напевне,
Веде рокам предовгий лік.
Не старець він для дуба древній,
А в розквіті ще чоловік.
Та пам’ятає, як на сполох
Всі дзвони в Умані гули.
І як кобзар незрячий — Волох
Під ним співав тоді, коли
Його славетні гайдамаки
Пообступали навкруги.
І від одного Гонти знаку
Тремтіли з жаху вороги.
І “Коліївщина” буяла -
Селян повстання й козаків -
Гнобителів лягло чимало...
Дуб — свідок, хоч пройшли віки.
Сакральний дуб, це — місце сили,
Католиків, панів ляка.
І недарма проголосили
Тут гетьманом Залізняка.
І самостійну Україну...
Хоч доленька її гірка.
Встромила знов ножа у спину
Зрадлива москаля рука.
Військові Катерини круки
Прийшли брататися немов...
Зв’язали всім повстанцям руки -
Така братерська та любов.
Із Гонти тиждень паси дерли —
Від пояса — аж до плеча -
Ні разу з болю не кричав —
У “мідному бику”** помер він.
Бо - польський підданець. Негайно
Москва полякам віддала.
Великомученик Украйни,
Йому і слава і хвала!!!
А Залізняк Москві повірив.
Її він підданець. Відтак
Його навіки до Сибіру
Заслали, і пропав козак.
А красень дуб оцей кремезний
До наших днів зумів дожить.
І в Україні незалежній
Нам про історію шумить!
27 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)
”Дубинка” - красивий, природній лісовий масив у “Софіївці”.
** Мідний бик або, як його ще називають Бик Фаларіса — одне із найвитонченіших і страшних пристроїв для тортур, коли-небудь створене людиною. Винайдене у Древній Греції медиком Перилом з Афін, який підніс деспоту владоможцю Фаларісу величезного мідного бика у дар, оскільки той любив спостерігати за стратами людей і трапезувати.
Жорстока зброя тортур являла собою порожнисту статую бика в натуральну величину повністю виконану з міді.
Збоку або на спині бика перебувала дверцята, за допомогою якої, зв'язану за зап'ястя і щиколотки людину, поміщали всередину скульптури.
Потім під черевом тварини розводили багаття і повільно запікали жертву. Фактично людина варилася живцем.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
