Великий Хорс пожертви вимагав.
Вогонь горів в святилищі над Россю,
Жерців волання Корсунем неслося,
Звідтіль, де ідол Хорсовий стояв.
В очах камі́нних причаївся гнів,
Який готовий на нещасних впасти,
Що зволікають на алтар покласти
Пожертву, варту імені богів.
В кривих устах вчувалися слова:
«То де ж та кров, що мої губи зросить?»
Хорс вимагає, він зовсім не просить:
«Хай затріпоче, врешті, плоть жива!»
Хорс кровожерний вимага свого,
Він кров людську єдино хоче пити
Тож у тривозі нині його діти:
На кого вкаже перст жерця, того
Сам навіть цар не зможе захистити
І його тіло на алтар впаде.
І жрець ножем по грудях проведе,
Щоб серцю у грудя́х затріпотіти.
Та руси люблять Хорса, він своїх
Дітей жаліє. Плем’я русів знає
Лиш чужоземців на алтар кидають,
Щоб Хорс свій гнів потамувати міг.
Тож, ледь жерці огонь свій розведуть,
Всі чужоземці, що про звичай знають,
Якнайскоріше із Русі втікають,
А то й ці землі краще обійдуть.
Поїдуть в Київ, там, де бог Перун
І кров биків його задовольняє.
Там чужоземець вільно почуває
І має за товар не менше кун.