Осінь.
Ти ховаєш літо за семи замками
І стягуєш до своєї комори
Усе, що вродило в полях і городах.
Висотуєш з листя його свіжість та зелень,
Сповнюючи тлінням й багрянцем
Аж до самих глибоких прожилків.
Змішуєш свій подих із диханням вітру
І позбавляєш його приємного тепла.
Літаєш понад осиротілими водоймами
Та робиш вологі гладі свинцевими,
Стягуючи, як скло їхні поверхні.

Осінь.
Ти збираєш птахів, щоб летіти у вирій
І змушуєш діставати нові черевики,
А також носити з собою усюди стару парасольку,
Шукати домашню вовняну ковдру і пити гарячий чай.
Пробираєш вогкістю ночей, дістаючи до самих кісток
Та переливаєшся усіма кольорами веселки,
Сповняючи серце короткої днини то сумом, то радістю.
Забираєш у неба його блакить та спокій,
Перегороджуючи простір чорнявими хмарами.
Прокрадаєшся нишком до всіх моїх потаємних думок
І вихолоджуєш їх до стану повної байдужості.

Осінь.
Скільки ще раз я побачу твоє обличчя
Перед тим як зустрітися із зимою?
Скільки разів ти торкнешся мого серця,
Щоб я міг остудити той жар, що лишився від літа?
Скільки разів замерзатиму я від непотрібного очікування,
Стоячи на дощі попід розхристаними деревами?
Скільки разів ти іще відімкнеш небеса журавлиним ключем
І цим змусиш тендітними корабликами плисти жовтувате листя
Багнистими коліями чорних струмків і калюжами?
Скільки разів ще я писатиму вірші із бабиним літом на скронях,
Гріючися останнім промінням для мене прогрітого сонця?