Це не осені карний огром,
не від бурі здригаються осі –
то зі скелевих тріщин кругом
випливає руде розголосся.

То пробуджений древній дракон,
із кленового листя повсталий,
спокон віку і світу спокон
віддається зимі на поталу.

Я ж ховала тебе від людей,
теплим літом тебе вигрівала.
Так потішно ти (сонько чудне)
з листя мружився, мов зі забрала.

Пив любисток з пахких роздолонь,
виростав при соснових пахтіннях.
В мої досвіди вбраний, либонь,
це тому ти – як я. Сині тіні...

Сині тіні при дні золотім,
і розкрилена віра у себе.
Що та осінь у вогкій сльоті?
Що їй з мого прожитого треба?

Ти змужнілий, ти вивчений звір,
кликострашень зо серцем людини,
свою добрість істерши до дір,
йди у навсіч важкої години.

Обіцяй же мені, обіцяй:
в час, осмолений тяглістю буднів,
не упасти в пустотний одчай,
не згубити те – саме посутнє...

Те, із чого рождається ряхт
ледь примружених вій розсвітання,
що розкришує смоги і страх
в передкроці до злітної грані.

Обіцяй долетіти до зір,
протаранивши сто падолистів.
В міць крила, в окіл далей – повір!
В небі легко… – у земностях вистій.