ЙОГО ПОРТРЕТ

Візьми портрет мій; хоч кажу: “Прощай!” –
Твій в моїм серці лишиться нехай;
Моя лиш тінь це, та хай остається,
Як і помру – і з тінню тінь зіллється.
Й коли вернусь, негоди всі здолавши
І веслами долоні обідравши,
Заволосатівши грудьми й щоками,
Вже з сивими на скронях волосками;
Костей мішок, засмаглий, на вітрах
Продублений, що порохом пропах, –
І дорікнуть тобі, що полюбила
Бродягу – доля вже таким зробила, –
Колишній лик портрет цей воскресить
Й збагнеш ти – це любові не грозить:
Він серцем не мінявсь, як розлучився,
Й обожнювати теж не розучився.
Як полюбила за красу і брови, –
Було за їжу молоко в любові;
Але ж чи годуватись їй і нині
Тим, що годиться й добре лиш дитині?

ЄРЕСЬ

Дозволь тобі служить, але не так,
Як ті, чий живиться любові смак
З вельможних слів і жестів подаянь;
Ні, не занось в число своїх надбань,
Мов ідолопоклонників, що згодні
Лестити лиш, а з привілеїв жодні
Не треба. Ймень порожніх не шаную
Й лиш послуги такі я пропоную,
Що в змозі чимсь самі компенсуватись:
Як фаворит – ним бути, а не зватись.
Коли чистилища не знав ще мук:
Ні клятв цих, ні цілунків, ні розлук,
Що віроломні й плодять лиш печаль, –
Вважав: ти серцем – віск, душею – сталь.
Так квіти, що дістались течії,
В обійми вир заманює свої
І топить; зваблює так свічки око
Метелика – й поплатиться жорстоко,
Як обгорить; і біс таким же вдавсь:
Тих ігнорує, хто йому продавсь.
Як бачу річку, що повільно плине
З дзюрчанням або ж, як у сон порине,
В мовчанні; і руслу своєму вірна,
Що звичне їй, – та стане враз манірна
І брижами себе усю схвилює,
Як з віт якась, нагнувшись, поцілує
Її, й коли цілунків цих додасться,
То в берегах своїх почне метаться
Й, один із них підмивши, грізно рине
В прорив з бурлінням, і старе покине
Русло, хоч завіряє, що вернеться,
Й уже біжить новим, як заманеться, –
Звіща цієї річки течія:
Вона – ця річка, а русло те – я.
Твоя жорстокість в серці моїм хай
Не зроджує безпомічний відчай;
Любов, щоб їй здолати бузувірство,
Ніщо так не озброїть, як презирство.
Пильніш на тебе гляну я й уздрію
Смерть на щоках, в очах же – млу й завію,
Лиш милосердя й тіні не знайду
І від твого кохання відпаду,
Мов ті народи, що зреклися Риму,
Зборовши силу чар твоїх незриму.
Чи б хто на єресь ще спромігсь таку?!
Відлучення ж мені, єретику!

МРІЯ

Моєї любки образ в серці в мене:
Медаллю в грудях вже йому зоріти –
Й прихилить, може, і її, шалене;
Царям з монет себе так дано зріти.
Йди геть й візьми з собою моє серце,
Що завелике стало вже мені:
Нема сил бути з пристрастю у герці,
Мук сповнені і ночі мої, й дні.
З очей ти зникнеш – й біль піде з тобою,
І мрія – вже цариця лиш одна,
Й зуміє розлучить мене з журбою,
Й чого не мав від тебе – дасть вона.
Й натішусь ласками твоїми вволю,
Й велю уяві, що це ти сама;
Принаймні, так позбавлюсь я від болю:
Нема в сні думки – то ж і мук нема.
Й коли після такої насолоди
Збуджусь я без розкаяння в душі,
То кращі від такої нагороди
Складу, ніж з мук і сліз були, вірші.
Все ж залишайся, серце: хай щеміти
Від болю будеш – мрія захистить;
Й хоч тут ти – та зникаєш знов щомиті:
Лиш запалив – а свічка вже коптить.
Хай глузду позбавля її свавілля:
Без серця бути – гірше божевілля.