Торкнуться наші ноги сотень тисяч битих кілометрів,
Коли ми підемо одного разу із тобою погулять світами,
І може, чоловік той нишком, принесе нам марні жертви,
Якщо дороги пил дрібний в волоссі сірім не проґавим.

Бруківка часу вистудить дотла натерті камнем чорні п'яти,
А очі, стомлені палючим сонцем, стулить мороком і поготів,
І навіть, якщо будемо ми знову білу зиму вперто доганяти,
Хтось скаже тихо: зупини ходу на мить, як ти колись умів.

До стоп вогких прилипнуть дуті вітром нові черевики,
І затремтить язик, як різко сказані до пустоти змієслова,
А ліхтарі сумні, вночі тюльпанами під місяцем пониклі,
Вплетуть туман сирий у темне русло нашого чудного сна.