Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна. І я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

Ти тоді, здається, налаяла. Спогад, наче в тумані: скринька, прикраси…
Пригадуєш? У тебе була ще сукня, грізна, наче гроза, аж темно-синя?
Ти купляла мені колготки, і завжди так, щоб із «совковим» запасом…))))
І запевняла, що рослини швидко ростуть, як діти, а діти, як справжні рослини…

Треба любові, мамо. Нам всім потрібно побільше святої на всіх любові.
НавзАєм обнятися тепло й пробачити, — і друзям, і лихим ворогам.
Кров моя, як і твоя, — в українській мові й натягнуто місяцем брови.
Якщо я тобі замало давала світла долоньок — дозволь, хоч тепер я дам!

Фарби на стінах, безлад в альбомах і твої найніжніші у світі руки.
Вільно у рідному домі мені, як вільно в садку яблуневім гінкому гіллю.
Твій голос складається із розмальованих Богом у кращі барви звуків,
і якщо я мало тобі казала, що люблю?... То іще:
—Я, мамо, тебе люблю!

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна і я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.