Переклав Василь Білоцерківський

У цю хвилину – на один капітальний художній твір у Петербурзі більше. Це – велика статуя, яку виліпив з глини, у натуральну величину, молодий скульптор Антокольський, – «Іван Грозний». Задумана ще на початку 1870 року і розпочата минулого літа, вона, за думкою його автора, мусила встигнути до нашої останньої академічної виставки. Але це не могло здійснитися за такий короткий час, і ось тепер лише днями скінчено роботу над статуєю. На біду, нашій публіці, здається, не суджено побачити цього чудового твору. Пан Антокольський днями має поїхати за кордон, по-перше, тому, що того вимагає його здоров’я, а по-друге, тому, що, як ми чули, він одержав доручення виконати з мармуру свого «Івана». Можливо, мине 2–3 роки, допоки цієї вельми складної роботи не буде доведено до кінця в Римі, і було б надто жаль, якби доти більшість нашої публіки не отримала бодай певного поняття про новий визначний твір нашого мистецтва.
Років 7 тому, якщо не помиляємося, 1863-го, Антокольський уперше виступив перед нашою публікою зі своїм першим художнім твором, виробленим зі слонової кістки й дерева, – «Кравець єврей у своїй крамничці, який вдягає нитку в голку». Ми тоді ж радісно вітали молодого 22-річного художника, який з першого ж кроку представив такі однозначні докази велетенського й оригінального таланту, і відтоді не переставали з найпалкішою прихильністю стежити за новими творами енергійного діяча, який мусив боротися з безліччю тяжких обставин. За «Євреєм-кравцем» пішов «Єврей-скупий», що лічив гроші на прилавку; потім горельєф «Невір’я Фоми» (сюжет, заданий у скульптурному класі Академії), потім деякі інші твори меншої ваги, нарешті, великий і надзвичайно самобутній твір «Сцена інквізиції», виконаний з глини й вилитий потім із гіпсу. Тут п. Антокольський задав собі завдання цілковито оригінальне. Йому здавалося, що скульптура може послуговуватися новими, ніким не пробуваними ефектами освітлення і що можна для цього комбінувати освітлення денне з освітленням вогнями або ж використовувати один останній різновид освітлення. У цьому випадку він зробив у своєму горельєфі збоку невеликий отвір, позаду якого можна розташувати лампу або свічки, і звідти отримувала своє освітлення його «Сцена інквізиції». Тут було представлено підвал, де за довгим столом сиділи й бесідували євреї різного віку, різних прошарків і характерів. Звідкись почувся шум, усі скочили зі своїх місць, біжать геть, стіл перекинувся, скатертину смикнули з її місця, посуд летить на підлогу, лавки й стільці перекинуто, і лише двоє з присутніх, більш мужні й самостійні за інших, залишилися стрічати налетілу біду. Тимчасом крутими гвинтовими сходами з лівого боку спускаються грізні вороги: іде мірним кроком непохитний, невблаганний кардинал, з кам’яним обличчям, навкруги нього варта з піками й галябардами; а оскільки прорізне вікно виходить просто на ці сходи, то кардинал з його злими драбантами освітлені найсильніше та заокруглюються серед напівтемряви й тіні решти сцени. Усе вкупі було таке нове, таке незвичайне, настільки виходило з наших закостенілих скульптурних звичок, що, звичайно, усе старе художнє покоління відразу підвелося і заволало. «Та це не скульптура, та це не мистецтво! – кричало багато людей. – Це просто різні нюрнберзькі іграшки, це не щось інше, а зазіхання скульптури на живопис, це якась груба омана і більш нічого!» А одначе всі найревніші опоненти не могли відразу не зізнатися, що хай там як, а цей молодий зух, який нахабно руйнує старі звички, – майстер своєї справи, хоч би за самою лише технікою (дарма що здобув усього лише дві срібні медалі й жодних інших більше ніколи не здобуде як колишній «вільний прихожий» Академії мистецтв). Вони мусили зізнатися, що він і відмінно ліпить людську фігуру, і ґрунтовно розуміє драпірування. Тимчасом молоде покоління наших художників із захватом оплескувало сміливим спробам свіжого таланту, і кожен із числа цієї молоді милувався окремо відлитими майстерними головами інших персонажів цієї «сцени». Дві з числа цих голів навіть було придбано для чудових нинішніх колекцій Товариства заохочення образотворчих мистецтв. Урешті, на додачу до всього, ЇЇ Імператорська Високість Велика Княгиня Марія Миколаївна, президентка Академії, доручила п. Антокольському відтворити для неї його оригінальний твір із теракоти (обпаленої глини) [1].
Такими були до цього часу твори п. Антокольського. Нині він виступив з твором, який затьмарює їх усі та – сміливо промовмо це – є, безперечно, найвизначнішим творінням російської скульптури. Подібної сили й глибини вираження, подібної реальності й правди ще представляло дотепер наше вітчизняне ліплення.
Цар Іван сидить у царському кріслі, злий і грізний і мовби одержимий одним із тих припадків, які вартували життя і нестерпних мук тисячам наших пращурів. Він одягнений у вузький чернечий підрясник; шкіряний пас щільно облягає його високий і схудлий стан, на його коліна накинуто багату соболину шубу, на голові скуфійка. Тип обличчя відтворює збережені описи: рідка, ніби клаптями, борода, насуплені брови, зле обвисле обличчя. Голова нахилена, з-під сильно висунутого вперед лоба дивляться грізні очі, які непевно блукають десь у просторі. Іван щойно читав якусь книгу, аркуші якої, з силою перегорнуті, так і розкрилися з середини своєї палітурки: книга лишилася забута в царя на коліні, – можливо, це один із синодиків зі списками вбитих і погублених, – а тимчасом біля самого крісла устромилася в землю грізна царська патериця з гострим залізним наконечником; рука, яка метнула його, лежить, судомно простерта на ручці крісла, з жилавими пальцями, що мовби вчепилися в нього; інша рука стискає чотки. І все-таки це не просто кровожерний і грізний тигр перед нами. У цій нелюдській істоті, охопленій пристрастю і повній лютого, непогамовного духу, все-таки чутно щось величне, щось непересічне. Ця голова здатна до великих справ і думок, усе це обличчя говорить про могутні здібності душі, понівеченої, а проте великої. Таким є вираження, яке вклав Антокольський у його нинішній твір. Коли подібні завдання брали на себе досі наші митці, наші скульптори?
Ретельність і майстерність роботи виражено в усіх подробицях цього полум’яного творіння – від кожної риси обличчя, від кожної складки зовсім живих рук і до орнаментів і барельєфів царського крісла, опрацьованих із надзвичайною любов’ю.
Пан Антокольський становить блискучий приклад того, чого можемо і мусимо очікувати від російського мистецтва, яке розпочинається тепер на наших очах, і, як я вже не раз повторював на шпальтах «С.-Петербурзьких відомостей», він, на моє глибоке переконання, починає собою нову еру російської скульптури.
Вище вже згадано, що «Івана Грозного» тепер не буде виставлено для публіки, але оскільки до середини наступного тижня, коли зі статуї стануть знімати форми для відправлення їх до Рима (довше глина, здається, не може витримати), – оскільки до того часу залишається ще кілька днів, то ми не сумніваємося, що п. Антокольський не відмовить показати свій визначний твір тим із числа публіки, котрі, поважаючи його талант і щиро цікавлячись нашим мистецтвом, відвідають його доти в його робітні, у будинку Академії мистецтв.

Першодрук: «Санкт-Петербургские ведомости». – 1871. – № 44. – 13 лютого.

Коментар Петра Щипунова:
М. М. Антокольський (1843–1902) – автор творів: «Єврей-кравець» (1864), «Єврей-скупий» (1864), «Напад інквізиції в Іспанії на євреїв, які таємно святкують у підвалі Пасху» (1869), «Іван Грозний» (1870–1871), «Петро І» (1872), «Сократ при смерті» (1875), «Спіноза» (1882), «Єрмак» (1891), «Нестор-літописець» (1892) та ін. Стасов і Рєпін були близько знайомі з Антокольським. Між Рєпіним, Крамським і Стасовим ішло жваве листування про творчість скульптора. Усі вони високо цінували Антокольського. Стасов з моменту перших виступів скульптора часто писав про його твори. Ця стаття визначна тим, що за першою великою роботою Антокольського Стасов зумів оцінити талант майстра. Не менш позитивну оцінку скульптурі «Іван Грозний» давав Рєпін. Ескіз «Інквізиції» Рєпін уважав одним із найліпших творінь скульптора, у якому він міг би показати «увесь драматизм свого таланту» [2]. Тургенєв писав, що статую «Іван Грозний» він уважає «верхом досконалості історико-психологічної оцінки». «За силою задуму, за майстерністю і красою виконання, за глибоким проникненням в історичне значення і саму душу особи, яку обрав художник, – ця статуя однозначно перевершує все, що з’являлося в нас досі в цьому ґатунку», – писав він. «Яким чином, – висновував Тургенєв, – він (художник) піднісся до такого ясного розуміння свого завдання – я, судячи з минулого, не можу собі добряче усвідомити; але факт – перед очима, і мимоволі доводиться вигукнути: „Spiritus flat ubi vult” [3]» [4].


1. Це замовлення ніколи не здійснилося. – Прим. автора.
2. И. Е. Репин и В. В. Стасов. Переписка. – М., 1949. – Т. ІІ. – С. 35.
3. Дух віє, де хоче. Парафраза з латинського тексту Євангелія від Івана (3:8). - Прим. перекладача.
4. «Заметка», 1871: Тургенев И. С. Сочинения. – М.–Л., 1934. – Т. ХІІ. – С. 360–361.