Переклав Василь Білоцерківський

Я народилася в той час, коли розпочався активний процес реабілітації жертв сталінських репресій: колишні в’язні й вільнопоселенці поверталися зі своїх «віддалених» місць і в повітрі пахнуло так званою «відлигою». Місцем мого народження стало наше стародавнє місто-фортеця Ліда, куди були скеровані мої батьки на роботу після закінчення Ленінградського технологічного інституту. Нас було двоє дітей у родині: старша сестра Ольга і на два роки молодша я. Батькам дісталися відповідальні посади на щойно введеному в експлуатацію Лідському молочно-консервному комбінаті, а молоді інженери тоді були затребувані: мати, Марія Юхимівна, завідувала лабораторією, батько, Ернст Федорович, був головним механіком. Ці двоє молодих інженерів дуже любили свою роботу, були їй віддані, завод став їхньою другою домівкою. Тоді ще відчувався робітничий ентузіазм радянських «п’ятирічок», люди, як здавалося, вірили в комуністичний міф і оптимістично дивилися в майбутнє, бо на ту пору – у 1960-ті роки – неначе знищили перший крицевий обруч тоталітаризму. Заводське поселення в Ліді, де мешкали батьки, – так звана «Молочка», – почувалося тоді однією родиною. Тут улаштовували весняно-літні «маївки» з частуванням і купаннями в Німані й Дітві, а виїжджали на них цілими сім’ями, укупі з дітьми. Дружніми застіллями зі співами завжди вшановували традиційні для тогочасного життя свята, а взаємодопомога і щирість були головні в кодексі поведінки батьків, їхніх друзів і колег.
Одначе так сталося, що з батьками я мешкала дуже мало: по суті – лише два роки від народження, а потім навідувала їх тільки під час шкільних канікул кілька разів на рік. Мене взяли на виховання дід і бабуся, батьки мого тата: Федір Володимирович Богданович і Марія Микитівна Савицька, – і в цьому тепер бачу неймовірний вияв Господньої ласки над моєю долею. Бо я пізнала глибини добра і ніжності, велику любов до мене, делікатну виховну опіку людей, від природи обдарованих тактовністю і педагогічним талантом, мудрістю і терплячістю, тією особливою внутрішньою шляхетністю, гідністю, культурністю, почуттям справедливості, яких не можна було винищити з натури цих людей жодним пресингом тотальної уніфікації суспільства. Приблизно так я у дворічному віці опинилася в Новобілиці – південній лівобережній частині Гомеля, яка починалася відразу за мостом через Сож. Новобілиця була колись самостійним містом зі своїм давнім гербом – гарним образом рисі на щиті блакитного кольору. Новобілиця в часи мого дитинства була більш як наполовину дерев’яною, у ній завжди відчувався свій особливий дух і уклад: її мешканці традиційно наголошували свою відрубність звичайною поширеною фразою «поїхати в Гомель», хоча Новобілиця вже давно адміністративно числилася тим самим Гомелем.
Спочатку директорська квартира дідуся була у школі – у приміщенні з окремим входом із двору та ґанком. Зручних побутових умов не було, зате була та особлива атмосфера Школи, високого духу Освіти, які змушували завмирати мою дитячу душу, марити про книжки як джерела пізнання таємничих глибин буття. Я змалку буквально «благоговіла» перед книжкою, а вчитель у моїй уяві був усемогутнім магом, який знав відповідь на будь-яке запитання. Найпершим серед магів-учителів був мій дідусь – приклад самовідданого служіння освіті, який виніс на своїх плечах повоєнну відбудову школи й виростив разом із першими повоєнними учнями чудовий шкільний Сад. Унікальний, посаджений за всіма правилами садової культури, сад кілька десятиріч оздоблював самий центр Новобілиці. Це був, можливо, відгомін давнього шляхетського коріння діда, який ніколи не прислужував начальству, але гідно і поважно протягом чверті сторіччя очолював одних із найліпших середніх навчальних закладів у місті, дбаючи про якісні знання, загальну культуру і здоров’я своїх вихованців, сприяючи творчій і толерантній атмосфері серед учителів. Шкільні коридори, класи, директорський кабінет мого діда, сад, де на центральній алеї – біля водограю – розкошували акації, великий двір зі спортивним знаряддям, тополиною алеєю й робітнями, наша квартирка при школі – усе це становило неповторний чудовий світ мого дитинства, який залишив відбиток у серці на ціле моє дальше життя.
1973 року я скінчила новобілицьку середню школу № 2 з золотою медаллю і тоді ж вступила на російське відділення історико-філологічного факультету Гомельського державного університету. Уже в ранні шкільні роки, буквально тільки-но засвоївши ази письменства, я почала створювати вірші. Натхнення прийшло мовби саме собою одного глибокого осіннього вечора, і написався, як і зараз пам’ятаю, вірш про журавлів, що відлітали в ирій, залишаючи смуток у душі. Написався він на синій обкладинці звичайного шкільного зошита. Я мала тоді, мабуть, вісім років, і ми вже мешкали у двокімнатній квартирі в новому, щойно спорудженому будинку навпроти школи. Потім упродовж усього шкільного життя мої вірші вміщували у стінгазетах, я виступала з ними на шкільних урочистостях і районних оглядах художньої самодіяльності. Декотрі вірші у стилі тих часів присвячувала святам, але ж, безумовно, творила і вірші «для душі». Я писала спершу російською мовою, і в тих дитячих віршах навіть незалежно від мене був сильний вплив російської класики. У моєму «писанні» мене підтримували дід і бабуся, а також викладачка російської мови й літератури Лідія Іванівна Панкова (Шевцова), яка чудово знала і з любов’ю викладала свій предмет, заохочуючи до писання і мене.
Десь у 9 класі, з заохочення Лідії Іванівни, я брала участь у міській літературній олімпіаді й там познайомилася з відомим у районі вчителем літератури Терентієм Прокоповичем Кожемякіним, який викладав у сусідній новобілицькій середній школі № 4. Він звернув увагу на мою «писанину» і порадив прийти на засідання літературного об’єднання «Рунь» при обласній газеті «Гомельська правда». Так я стала членкинею «Руні». Невдовзі вперше для мене там було влаштовано професійне обговорення моїх віршів – старші, досвідченіші літератори висловили свої доброзичливі поради. Підтримали мене тоді письменники Михась Даниленко, Володимир Дзюба, які постійно працювали в редакції, та Леонід Гаврилкін, який тоді керував Гомельським відділенням Спілки письменників БРСР. Для мене це був перший важливий поворот на творчій стежині. Незабаром 1973 року на сторінках «Гомельської правди» російськими віршами «Лялька» і «Наш старий сад» відбувся мій поетичний дебют. Я тоді закінчувала випускний десятий клас. За кілька тижнів на адресу школи надійшов лист із симпатичною, але доволі уїдливою пародією на другий вірш. Я була трохи збентежена, а пізніше – вдячна, бо це означало, що дебют помітили, хоча автор пародії залишився незнаний.
Під час навчання в університеті я почала пробувати писати по-білоруському. На це спрямувала і атмосфера «Руні», і студентське літоб’єднання «Джерело», яке тоді працювало під орудою професора Миколи Гринчика. «Джерело» відвідували також Анатолій Зеков, Олесь Лозка, пізніше – Анатолій Сис. Часто ми виїжджали в районні міста і села на літературні виступи, друкували свої вірші в багатотиражці «Гомельський університет». 1975 року мої вірші з’явилися на сторінках республіканської газети «Література і мистецтво», куди їх завезла Віра Верба, яка тоді працювала в редакції й відвідувала нашу обласну письменницьку організацію, згуртовану навколо «Гомельської правди» й «Руні». Після цієї публікації в мене налагодилося довголітнє листування з журналістом білостоцької білоруської газети «Нива» Віктором Рудчиком, який постійно скеровував мене на білоруськомовну творчість, щоразу доводячи провінційну другорядність російськомовного літератора в Білорусі. Ці перші уроки національної самосвідомості були мені також дуже важливі. Велику роль у моєму творчому становленні у студентські роки відіграла й участь у семінарі молодих літераторів у Королишчевичах 1974 року. Поетичною «гвардією» на тому семінарі керував Анатолій Вертинський, який переживав період своєї творчої слави, а зіркою серед молодих учасників семінару був тоді Володимир Некляєв. Незабутні залишилися ті враження, вони давали підґрунтя для натхнення, поступово йти у глибину національної культурно-історичної традиції й там шукати джерел власної творчості. Укупі з моїми поетичними студіями розвивалися й наукові зацікавлення. Вельми важливою тут була для мене участь на 5-му курсі у Всесоюзній студентській науковій конференції в Новосибірську, де я отримала, можна сказати, перше наукове «хрещення». З університетських викладачів найвідчутнішим був вплив на мене Олени Костянтинівни Неронської – людини яскравої, неординарної, яка володіла універсальними знаннями й даром доносити їх до студентів. Вона стала також керівником моєї дипломної роботи, присвяченої творчості Василя Шукшина.
1978 року я скінчила Гомельський державний університет із червоним дипломом та направленням до аспірантури. Цього ж року більше не стало в земному житті мого дідуся. Бабуся померла на два роки раніше. Після її смерті з Ленінграда приїхала мешкати до нас у Гомель моя тітка по батькові Римма Федорівна Богданович, фізикиня за освітою, яка протягом двох років опікувалася мною і дідом. Гарна і доброзичлива «тьотя Римма» була вельми коханою і близькою мені змалку людиною. 1978-й став у повному сенсі зламним для мене роком, коли скінчилися всі опіки й розпочалося нове самостійне життя. Я вступила до аспірантури при Інституті літератури імені Янки Купали Академії наук БРСР у Мінську та попрощалася з рідною Новобілицею – місцем мого світлого дитинства і романтичного юнацтва. Останньою знаменною подією гомельського життя був мій шлюб після закінчення університету з однолітком, випускником фізичного факультету Станіславом Бондаревим. Цей шлюб благословив перед самим своїм відходом у інший світ мій незабутній клопітливий дбайливець – дідусь.
Аспірантські роки в Мінську були в повному сенсі слова для мене новим відкриттям світу. Поступово через самостійну роботу з книжками у Відділі рідкісних книг і рукописів Бібліотеки Академії наук, а також Національної бібліотеки Білорусі (тоді – Державна бібліотека ім. В. І. Леніна), у мінських, віленських і ленінградських архівах, у розмовах із новими друзями з академічного кола, у мандрівках історичними місцинами Білорусі мені відкривалася Вітчизна в усій складності й трагічності її історичної долі, в усій красі й глибині її культурних традицій, національної духовної спадщини. Я відчула природність і легкість самовираження по-білоруському, насолоду від писання і думання рідною мовою, від нового пізнання себе і свого глибинного передвічного зв’язку з рідною землею. Просто вже не уявляла, як могла без цього самовідчуття і самоусвідомлення жити раніше на світі. Захоплено працювала над дисертацією з творчості Янки Купали, писалися нові вірші, хотілося ще глибше зазирнути в минуле, аби адекватніше переживати сучасність. 1979 року для цього ціле літо провела в археологічній експедиції на Вітебщині й Псковщині, перебираючи землю в розкопках, рештки кераміки, кременю, уявляючи минулі життя стародавніх людей, їхні почуття, боріння, пристрасті. Враження з цієї мандрівки залишилися в рядках поеми «Кераміка» та загалом на сторінках збірки «Фрески» (1989). Це була моя друга книжка в бездоганно вишуканому художньому оформленні художника і письменника Володимира Степана (Степаненка) – тогочасного мого сусіда по академічному родинному гуртожитку на Уруччі. А перша книжка «Черевики дитинства» (1985) побачила світ із благословення Григорія Бородуліна, чарівника білоруського поетичного слова, який став моїм «хрещеним батьком» у поезії, «відкривши» й підтримавши мене на моєму другому королишчевичевському семінарі 1982 року.
Свою дисертацію про романтичні мотиви у творчості Янки Купали я захистила 1985 року. У цей час уже мала чотирирічну дочку Олександринку. Науковим керівником моєї роботи був тодішній директор Інституту літератури імені Янки Купали, учений і відомий письменник Іван Якович Науменко, який не нав’язував мені жодних наукових стереотипів, не вимагав відповідності ідеологічним догмам, давав повну творчу свободу і вряди-годи робив слушні стилістичні зауваги. Мені подобався такий спосіб наукового керівництва. 1983 року по закінченні аспірантури мене залишили працювати в Інституті літератури на посаді молодшого наукового співробітника. Мріяла відразу проводити дослідження білоруської поезії 1920-х років, інтуїтивно відчувала, що тут іще багато невідкритого і непрочитаного на скрижалях нової доби. Вона, «перебудова», справді настала і в мої творчі проєкти внесла свої корегування. В інституті стараннями Адама Йосиповича Мальдзіса готували створення бібліографічного словника білоруських письменників і мене включили до творчої групи з написання біографічних статей. Моїми героями були переважно письменники 1920-х років, і доля кожного з них відкривала нову, злітну і трагічну, сторінку тогочасного літературно-громадського життя. Я була захоплена роботою, яка давала можливість пошуку. Багато імен по довгих роках замовчування знову впроваджувалися в літературний контекст, відкривалися вершини й трагедії нашої літератури, постаті письменників доби «Молодняка» й «Узвишшя», бачилися яскраво, живо, вони мовби розмовляли при мені, читали й обговорювали свої твори, дискутували про шляхи розвитку літератури, потім трагічно гинули в енкавееських застінках, бо були просякнуті золотим світлом невмирущої національної ідеї. Читаючи протоколи їхніх свідчень під час сумновідомого процесу 1930 року, я переживала їхні долі так, ніби все це відбувалося зі мною. І досі почуваюся в боргу перед пам’яттю цього трагічного і блискучого покоління літераторів, незважаючи на те, що роботу над словником спішно скінчили й він безперешкодно вийшов друком у 1992–1995 рр. Одначе в мене залишалося багато невикористаних записів, спостережень, думок, які чекали на своє втілення в інших жанрах. Частково це вже відбулося в моїх книжках «Авангард і традиція: білоруська поезія на хвилі національного відродження» (2001) та «Володимир Дубовко і поетика „Узвишшя”» (наразі опубліковано лише фрагменти в періодичній пресі [1]).
Дев’яності роки були порою історико-літературних відкриттів, дбайливого відновлення втрачених літературних контекстів, часом – переоцінки суспільних вартостей і визначення нових пріоритетів. Відходила в небуття радянська регламентованість суспільства, залишаючи незліченні жорсткі рецидиви. Народжувалися нові форми громадського життя зі слабкими ознаками демократії й оптимістичними сподіваннями на завершення й остаточне закріплення в державних актах національного відродження Білорусі. Біло-червоно-білий прапор із «Погонею» над площею Незалежності стали вершиною білоруської історії ХХ сторіччя. На жаль – вершиною, якої ми самі не втримали. Але життя на ту пору вирувало. Утворювалося багато нових громадсько-політичних організацій, і я не могла бути осторонь оновлювальної течії життя. На цій хвилі 1991 року я спричинилася до відродження колись активної в Західній Білорусі Християнсько-демократичної партії та певний час була її співголовою від конфесії греко-католиків (уніатів). Цікавість до християнських демократів для мене стала невипадковою. До того кілька років я вже вивчала історію цієї партії за сторінками віленської газети «Крыніца» («Беларуская крыніца») у зв’язку з роботою над статтями про долю і діяльність білоруських священників-літераторів Казимира Свояка й Адама Станкевича. Мене здивувало і вразило, наскільки це була чинна і ґрунтовна організація, що два десятиріччя представляла одну з найсильніших політичних течій громадського життя Західної Білорусі, репрезентуючи національну ідею, високі духовні християнські ідеали, і при цьому на піддавалася комуністичній спокусі примусового загону всіх у «щасливе майбутнє», де підвалини життя визначає за кожну людину партійне керівництво. Ідея християнської демократії, на мою думку, залишається й тепер найбільш перспективною суспільною ідеєю, але досі ще не затребуваною білоруським політичним життям.
1993 року зусиллями Олеся Біляцького, тогочасного директора Літературного музею Максима Богдановича, також активного тоді у християнській демократії, побачила світ моя третя поетична книжка «Вялікдзень». Назву для неї запропонував, між іншим, сам Олесь, познайомившись як редактор з її змістом і критично поставившись до мого заголовка (до речі, вже не пам’ятаю якого). Я погодилася з пропозицією, бо достеменно нова назва здалася вельми символічною в ту пору і найліпше відбивала дух і зміст збірки. 1997 року було закінчено рукопис нової поетичної книжки «Сармацкі альбом» (1997). Великі добірки віршів з її розділів побачили світ у періодиці: у газеті «Беларуская маладзёжная» (1997) та часопису «Крыніца» (1998), де я стала лауреаткою року в номінації «Поезія».
Від кінця 1990-х займаюся також перекладами з польської мови. Робота над перекладами «Кримських сонетів» Адама Міцкевича стала мені в певному сенсі літературною школою. Заохотив мене до цього старший колега по Інституту літератури, знаний перекладач і поет, дослідник польськомовної культурної спадщини Білорусі ХІХ сторіччя Володимир Мархель. Невдовзі теж почалася робота над перекладами творів Зоф’ї Тшешчковської (Маньковської), відомої свого часу в друку під криптонімом Адам М-скі; вона була унікальною пісняркою на білоруських землях на зламі ХІХ–ХХ сторіч.
Творчі плани часом поглинає течія реального життя. У ній, хоч-не-хоч, треба знаходити місце бодай для мінімального розв’язання побутових, родинних проблем і, безперечно, на належному фаховому рівні виконувати професійну роботу, яка для мене від 1997 року пов’язана з викладанням на філологічному факультеті Білоруського державного університету, де читаю курси лекцій з історії білоруської літератури XVIII–ХІХ сторіч. Моєю alma mater у Мінську був свого часу Інститут літератури імені Янки Купали Академії наук, з яким теж продовжую співпрацювати. А натхнення дається згори, посилається з таємничих небесних вершин-глибин, і коли воно приходить, у мені мовчить викладачка і науковця, і дякую Богу за милість пізнання творчого екстазу, «випадення» з дійсності, відльоту в ті блакитні вершини-глибини, де тільки й можу почуватися по-справжньому щасливою, самодостатньою, де відкриваються зв’язки часів і просторів, вертикалей і горизонталей, буття і небуття, де трішки відкривається мрійлива ковдра над передвічною таємницею універсальної Істини Буття. А поет прокидається в людині не так для того, аби відбити великі історичні події доби, як для відчуття покликання передати неповторність дива свого гостювання на землі. У цьому сенсі я й тепер почуваюся дівчинкою з новобілицького саду.


Квітень 2000 року

1. Повністю цю роботу Ірини Богданович опубліковано тут: Запісы Беларускага інстытута навукi і мастацтва. – 2005. – Кн. 28. – С. 93–168. – Прим. перекладача.