Інколи вони приходять
Не ввечері, а вночі, —
Струшені думки свідомості,
Вісники із позаминулого літа.

Стукають в тріснуту шибку,
Цілячись поспіхом у мій сон,
Тонучий у туманному ріжку місяця.

І я прокидаюся, кидаючися на звук,
Зненацька захоплений страхом,
А може відсутністю сонця за шторами,
Торкаюся зігрітими підошвами ніг
Вогкої підлоги, залитої темрявою,
Аби стати хоча б на один крок ближче
До жовтого електричного світла,
Яке покірно відгукується на тріск клавіші вимикача
І починає безтактно різати мої очі,
Вириваючи їх із світу сновидінь,
І в той же час стаючи мені
Опорою, захистом, притулком.

Думки відступають,
Я залишаюсь стояти, похитуючися
Над розкуйовдженою на ліжку простинею,
Ніби вітрилом розбитого бурею судна,
Вслухаючись в ритми небесної музики,
А може у стукіт свого серця,
Котре все і більше віддаляє мене своїм биттям
Від позаминулого.