Хай новий вітер сміття все змете,
Новим салютом вибухне мортира.
Подякуймо “сатирику” за те,
Що він не знає, що таке САТИРА.

Сатира — як цілюща та трава,
Горить, пече, та не веде до краю...
Покликана стигмати* лікувать,
В Сушка у пазурах — лиш убиває.

І суть я вам на блюдці піднесу,
Аби було всім зрозуміло, ясно.
“Сатирик” цей ненавидить красу,
І все, що є у світові — прекрасне.

Природа, лірика йому — ніщо,
Миліш — стоячих запашок онучів.
Щоб ми жили усі — поміж трущоб,
Повітрям задихаючись смердючим.

Таким, як лексикон “віршІв” його,
Де всі слова, як в носі булька — хворі.
І хто засуне носа в них свого --
Учадіє, бо душить лютий сморід.

Сушко ж це нюхає аж залюбки,
Прищеплює любов до блювотиння,
Йому смакують кізяки під тином...
Він — особливий збоченець такий.

Подякуймо ж “сатирику” відтак,
За це він має ордени й медалі,
Що вижив Стиркіну і Залізняк -
За нього кращих. А тепер що далі?

Подякуйте! - Цю істину несу -
За те ви, поетеси і поети,
Що знищено красу на сайті всю,
Й прирівняно його до туалету.

Мовчать усі, мов настає вже край!
Бо “хата скраю” в кожного запекло.
Невже пощезне із ПееМу рай,
Й залишиться гидке сушкове пекло?!
*Стигмати — рани.


6.01. 7529 р. (Від Трипілля) (2022)