Переклав Василь Білоцерківський

Л[аскаві] п[анове], у п’ятницю 22 лютого в Петербурзькому університеті відкрито нову кафедру – кафедру історії мистецтв, у якій давно вже було відчутно нестачу. Треба очікувати, що п. Прахов, який обійняв її, цілком задовольнятиме всі необхідні умови, оскільки він давно вже займається своєю справою й останні два роки, як ми чули, провів за кордоном із метою поповнити свої знання оглядом на місці пам’яток мистецтв Греції, Італії та інших європейських країн. Але, як ми чули від осіб, котрі були присутні на першій вступній його лекції в університеті, він висловив тут деякі думки, що не можуть не дивувати в сучасному професорі мистецтва.
Говорячи про предмети, які належать до царини образотворчості, та про предмети, які до цієї царини не належать, п. Прахов оголосив, що перші не слугують цілям користі, тоді як другі власне її переслідують; як приклад останніх він навів «ключ» і «креслення якого-небудь механічного пристрою», котрих, за словами п. лектора, звичайно, ніхто не назве предметами, які належать до царини образотворчості. Такий відгук видався багатьом із числа присутніх украй дивним і, без сумніву, здатний видатися кому завгодно цитатою з підручників естетики добрих старих часів. Давно вже поняття про «піднесене, ідеальне, захмарне» мистецтво змінилися в найліпшій частині суспільства, і навряд чи багато людей ще й тепер уважають за приниження для «істинного мистецтва» слугування цілям щоденної, буденної користі.
Невже, справді, треба виключити зі списку високих або значних художніх творінь Партенон і Альгамбру, месу Палестріни й народний гімн, ручку кинджала роботи Бенвенуто Челліні й маківку біля ефеса шпаги, яку гравіював Альбрехт Дюрер, лише тому, що всі ці предмети було створено не для дозвільного милування і художньої насолоди, а передусім для діяльного, практичного вжитку?
Невже, справді, п. лектор не знає, що жоден скільки-небудь пристойний твір про образотворчість нині вже не тримається отих потішних перепон, які так довго гальмували поняття про мистецтво?
Проповідувати мистецтво для мистецтва – нині вже просто неприпустимо після всього, що про це говорили й писали. Тому нам дуже б хотілося отримати пояснення: невже дійсно наш новий лектор проповідує такі відсталі речі й у такому ж дусі наміряється провадити решту свого курсу?

Першодрук: «С.-Петербургские ведомости». – 1874. – № 56.

Коментар Петра Щипунова
Адріан Вікторович Прахов (1846–1916) – мистецтвознавець, який мав значну популярність. Виступ Стасова проти Прахова – невипадкове явище. Його оцінки позицій Прахова в царині мистецтва цілковито поділяли Рєпін і Крамський. Рєпін був добре знайомий з Праховим, одначе їхні погляди на мистецтво в багатьох питаннях принципово розбігалися. Так, 1873 року Рєпін, у якого бував Прахов, писав Стасову з-за кордону: «…Він якнайобов’язковіший, милий… Але по його від’їзді до Відня я сказав собі, що між ним і мною все скінчено; більше не можу мати друзями людей застарілих поглядів, індиферентів, цих шлунково-статевих космополітів… Це людина… з суто мавпячою здібністю дресируватися; поза дресируванням і традиціями він нічого не бачить чи боїться бачити. Він не боїться лаяти все нове, видатне – лають легіони його братії, позолочених посередностей…» [1] 1874 року Рєпін повторює: Прахов «неприємно дратує мене вже самою присутністю… попри його благодушні музейні новини, описані благодушним музейним тоном. Терпіти не можу цієї благодушності, вона схожа на благодушність попів, які навіюють селянам (ще кріпакам), що „немає влади не від Бога”» [2]. Крамський поділяє це ставлення Рєпіна до Прахова. «Щодо Прахова, – писав він Рєпінові 1873 року, – то, вибачте мені (він Ваш добрий знайомий), а він, теє-то, поширює нездорову атмосферу». Прахов – це «новий художній бич». «Пощади жодної від нього чекати не можна. Це велич Олімпу, це незаперечні тези, це глибокодумні німецькі думки…» «Я до нього давно придивляюся: що воно таке?.. Є люди обізнані, тямущі, навіть, мабуть, недурні, але їм найбільше потрібно вгадати напрямок майбутнього вітру, аби заспівати раніше за всіх… Прахов не має, як то кажуть, ані сорому, ані сумління, себто керівної ідеї. Куди він іде, що визнає, якому Богу молиться? – Не розібрати» [3].

[1] И. Е. Репин и В. В. Стасов. Переписка. Т. II. М.: Искусство, 1949. – С. 73.
[2] Там само. – С. 96.
[3] И. Е. Репин и И. Н. Крамской. Переписка. М.: Искусство, 1949. – С. 50, 68, 104.