Сьогодні простий день наче. Але я розумію, що він особливий, тому що ніколи не повториться. Сьогодні мені вперше і востаннє стільки років, скільки є, сьогодні я вперше і востаннє в цій часовій точці. Чим ці точки люди наповнюють? Якими митями, якими почуттями, якими емоціями?
Зимовий день. Всі чули, всі відчували, всі бачили. А все одно, це унікальний день існування. Вночі перерветься плин свідомості, щоб завтра прокинутись в новий початок. Цикл короткий. Існування і забуття. І знову нове існування.
Сніг хрускає і рипить під ногами. Холодний вечір на подвір’ї, тихе село, лиш собак гавкіт чутно... Дим в повітрі - палять груби, каміни. Хто таке не проживав, хто такого не знає? Я підняла очі вгору і побачила... зорі. Вони це все неодмінно знають, бачили багато-багато разів і попередні покоління, а можливо і більше. Вони бачать мій клаптик землі, але також на сотні і тисячі кілометрів. Світи, людей, їхні дороги, а може і їхні долі та серця... Хто зна?...
Вже немає нічого, крім зараз і тепер. Тільки це є в кожного на руках. Лише цей час, здається, є вирішальний для існування. Чим його будемо заповнювати? Якими думками, вчинками, переживаннями, почуттями, бажаннями? Чи може навіть молитвами?