Нота «до» скрипки (довга). Темно. 2 секунди. Світло. 4 секунди. Нота «ре» скрипки (довга). Темно. 4 секунди. Світло. 8 секунд. Темно. 8 секунд. Упродовж останніх 8 секунд на темному тлі спочатку з’являється біла цятка, що в міру наближення до неї росте, набуває форми квадрата, який зі збігом часу стає все більш насиченим у спектрі від білого до жовтого кольору. Жовтий квадрат у чорній прямокутній рамі. Доля восьмої секунди – нота «ре» обривається, як обриваються струни, – і поступово колір жовтого квадрата змінюється до білого (8 наступних секунд). Білий квадрат.

Дівочий сміх за кадром. «Заходьте», – веселий дівочий голос. Сміх неістотно завищений. Білий квадрат відчиняється як двері. Так постає молодий чоловік років 25-ти в лікарняній піжамі, окулярах чорної тонкої круглої оправи, зализаним вгору темним волоссям. Він посміхається.

Крупний план – очі в окулярах. Прозоро сині з червоними прожилками на білках. Очі закрилися. Окуляри спрацьовують як дзеркало, на поверхні якого (при «наїзді» камери) видно частину інтер’єру медичного кабінету: пів стола, на якому лежать якісь книги і стопки медичних карт, нижня права частина вікна, за яким ніч, з підвіконням, на якому густо цвіте червоним кактус, і пів кушетки, на якій на місці, де мала б лежати голова, – дві жіночі ноги з жовтими шльопанцями на босоніж, і нижня частина білого халату дівчини, котра сміється. Живіт здригається від сміху, який лунає впродовж усього цього часу.

Очі в окулярах відкриваються. Інтер’єр зникає.

Загальний план. Молодий чоловік заходить, закриваючи за собою білі двері. Наближається. Поруч на стіні показується плакат, на якому написано великими червоними літерами «AIDS». Поруч інші – чорно-білі (частково видно).

«Алісо», – звертається молодий чоловік в окулярах.

«Лягайте, любий, лягайте», – нарочито відповідає дівчина (за кадром).

«Я, власне, більше не збираюся приймати ці безумні процедури. Жодного укола!» – посміхаючись, каже молодий чоловік.

«Ні. Я не наполягаю», – голос дівчини за кадром.

Камера «перестрибує» на вікно, за яким ніч, на дівчину, яка ще посміхається. Тепер помітно, що вона розглядає якісь фото, листи, т. п.

«Що Вам болить, що Ви так смієтесь?» – питає молодий чоловік (за кадром).

Вона сідає на кушетку й дивиться неймовірно порожніми очима на хлопця.

«Антоне, Ви – хворий. І всі Ваші спро́би – нереальні. От коли Ви видужаєте, я…».

Середній план. Антон, розкидаючи руками, намагається щось сказати, але з його вуст вириваються лише деякі звуки. Він сідає на зігнуті коліна, кладе свої руки в гумових рукавицях на коліна медсестри. Все це фіксує об’єктив камери.

«Ні, Алісо. Мої спроби необхідні…» (кадр «коліна – руки»). Тремтливі руки ніжно й легко гладять її коліна (не голі). «Інакше, я довго не зможу тікати від цієї спраги, приреченості…»

«Звичайно, необхідні. Але я не зможу… Ви скоро знову повернетесь до своїх справ і розваг», – вона відводить рукою руки Антона (кадр «коліна – руки»). Мовчання.

Крупний план. Аліса. Її дуже приємна посмішка, повні губи й темні, як вишні, райдужки великих очей мають справляти притяжливе враження. Вона продовжує: «Звичайно, необхідні. І, насамперед, Вам. Щоб перемогти тяжку недугу…».

Антон перериває її (за кадром): «Невиліковну…». Аліса: «Майже невиліковну…». Мовчання. Раптом зі столу падають медичні карти. Камера «ухоплює» політ паперів на шахматне тло підлоги.

«Скоро осінь…» – говорить Аліса (за кадром).

«Протяги рік у цих палатах, – говорить Антон за кадром, – рік нашої першої зустрічі».

«Перестаньте, Антоне». Камера «наїжджає» на кактус, що цвіте червоним, (крупним планом) на вікно, за яким ніч.

«Він цвіте раз у чотири роки?» – питає Антон.

Мовчання. Звучить нота «ре» довга.

«Раз…» – відповідає Аліса (за кадром). Камера… вікно, за яким ніч. У ніч.

Чорний квадрат.

Голос Аліси за кадром: «Заспівайте цю «ніч» знову».

Нота «ре» обривається, як лопаються струни.

Лунає голос Антона, дивовижний, своєрідний тембр хворого з поволокою: «Ніч, шумлять вітри…» (без супроводу). Лиш час від часу вступає скрипка. Крупним планом на темному фоні ледь пробиваються чорні крони дерев.

Голос Аліси за кадром: «Співайте, як тоді Ви співали…».

Під час пісні темрява ночі на екрані розсувається. Спливають кадри Антонового життя:
– естрада, на якій Антон співає в мікрофон голосно цю пісню (пісня лунає синхронно); багато світла, кольорів; обличчя; люди довкола естради, що скандують в екстазі;
– малий хлопчик біжить по піску між соснами нагору; спіткнувшись, котиться вниз до ріки, у воду (колоритно);
– знову естрада;
– випивка з друзями, куріння, шприци наркоманів (усе в жовтому кольорі);
– Аліса в медичному халаті і Антон у жовтій лікарняній піжамі сидять на лаві в парку лікарні мовчки; Аліса раптом починає сміятися, біжить, бере гору пожовклого листя в обійми і обсипає їм Антона;
– кадр, що на початку фільму, коли Антон заходить; плакат «AIDS» (іде відео повтор);
– Антон біжить-біжить вздовж червоної лінії горизонту, за яким пів жовтого сонця;
– підвіконня з червоним кактусом; вікно, за яким ніч.

Чорний квадрат. Пісня обривається. Квадрат стає жовтим, звучить нота «до» (постійно).

Кімната з жовтими шпалерами. Вікно в ніч.

Стук у двері. Загальний план. Білі двері відчиняються. Так постає Аліса в білому одязі нареченої й чорних окулярах. У руках у неї скрипка. Вона ставить її під підборіддя й грає довгу ноту «до». Натискує на струну до дирчання і зупиняє смичок.

Загальний план. Камера «переводиться» з підлоги через порожню кімнату на чорне вікно. На жовтому тлі квадрата силует Антона, який, не озираючись, віддаляється.