Проста сільська хатня кімната,
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.

За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.

Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.

Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."

Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.

Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.

Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.

Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.

Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.

27 вересня 1993 р., Київ