
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.01
17:31
Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн
2023.02.01
17:29
вітер гілочкою вишеньки
розгойдав колиску-віршенька
поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою
ті літали і втішалися
небо в римах колисалося
розгойдав колиску-віршенька
поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою
ті літали і втішалися
небо в римах колисалося
2023.02.01
17:27
ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
2023.02.01
16:53
Приходь в мій дім біду заколихати.
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро – дрібне, як насінина маку.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
Надворі дощ – злякає і собаку.
Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
Добро – дрібне, як насінина маку.
Добро дрібне не стукає у двері, –
Прибились грози знову до порогу.
А ти приходь словами на папері,
2023.02.01
12:50
Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
2023.02.01
10:11
Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.
Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
2023.02.01
00:14
Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.
Сумую, сам на себе я сердитий,
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.
Сумую, сам на себе я сердитий,
2023.01.31
21:29
Так густо, гучно
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
2023.01.31
20:26
Дихає темрява вогкою довгою піснею.
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.
Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чут
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.
Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чут
2023.01.31
17:10
Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.
Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.
Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
2023.01.31
17:03
Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.
Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.
Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
2023.01.31
15:35
Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле.
Нам слід читати себе без помилок.
Людина, будь-яка, повинна жити з собою в майбутньому прогресі
цілої нації і зараз з усієї глибини свого невеличкого людського серця –
я повертаю до Вас усіх, мої лю
2023.01.31
14:49
Прощай, убитая россия,
Страна запуганных рабов.
Ты бредишь манией мессии,
Ты вечно в поиске врагов.
Прощайте, дикие уроды,
Исчадья дьявольских болот.
Исконно мерзкому народу
Страна запуганных рабов.
Ты бредишь манией мессии,
Ты вечно в поиске врагов.
Прощайте, дикие уроды,
Исчадья дьявольских болот.
Исконно мерзкому народу
2023.01.31
11:48
Де дві дороги сходяться в одну,
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжен
Щоби з'єднати заблукалі долі,
Де вічність і буття настільки кволі,
Що і найменший подих вітру руйнує їхні мури –
Туди злітаються прокинувшись Амури,
Проспавши і сніданки, і полуденки, й вечері,
Вистежують народжен
2023.01.31
11:36
В каждом старом городе есть несколько мест, без которых просто немыслим сам его образ.
В Иерусалиме – это Стена плача и шук Махане Егуда. Как ни парадоксально прозвучит, но обе эти достопримечательности эмоционально как бы дополняют одна другую.
Стена
2023.01.31
09:59
Помер мій учитель і наставник Дмитро Васильович Павличко і калейдоскоп спогадів про нього накрив мене з головою. Великий письменник постійно був присутнім у моєму житті і ця втрата сприймається так само гостро, як смерть брата, якого поховав минулого ро
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
2022.12.03
2022.09.01
2022.05.01
2022.04.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Лейтенант
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лейтенант
Навіть не знаю з чого почати… А мушу, оскільки читачі будуть незадоволені. Як таке може бути, скажете ви, якщо сам письменник не відає як розпочати розповідь? Але таке буває! Навіть у мене, пустомелі з тридцятирічним досвідом шкряботіння на папері. А виною всьому війна.
24-го лютого, вранішньою маршруткою приїхав до Тетерева з Києва. Останньою. Потім автобусом доїхав до села. Останнім рейсом…
І почалося.
Гатили так, що вікна у половині будинків селища вилетіли до вечора. У військовому містечку також. А першою ціллю рашистів був філіал заводу «Луч». Добре, хоч устигли звідтіля ракети вивезти, бо всьому району була б «труба».
Пообіді прийшов до селищної ради. А там море чоловіків. Ніхто і нікого не кликав - прийшли самі…
Видали зброю. На віру. Дали патронів. Додому причалапав озброєним до зубів.
Самі розписали графік чергувань, місця дислокації, розділилися на групи. Мені випали нічні зміни: з другої ночі до 11-ї ранку. Окопів нарили стільки, що страшно сказати.
А довкола все горіло і гриміло. Бомбили Малин, бомбили Іршу, бомбили Бородянку, Макарів, Кодру, Кухарі, Кочерів, Ставище, Потіївку. З усіх сторін стіною стояли дими, полум’я до неба… ночі були безмісячними, захмареними, а було видно як удень.
Дітей та жінок ми евакуювали першого ж тижня. Селище опустіло. Люди повідчеплювали собак з ланцюгів, а котів прогнали з хат на вулиці. Через тиждень собаки почали збиватися в голодні зграї…
Ліс оперативно замінували. Там, де я в жовтні збирав білі гриби - нині розтяжки та протипіхотні міни, і купа снайперів, яких не варто дратувати своєю присутністю в лісі. А ліс - це годівниця для села. Хоч не хоч -- а ідеш, бо і глиця потрібна, і дрова. Ну, то таке. Нас уже в обличчя знають.
А коли йшла люта бійня за Макарів, то росіяни тікали хто куди: одні рвонули на північ, до Варшавської траси, частина ломанулася в бік Стоянки, а особливо «розумні» - в нашу сторону, через глухий ліс до дідька в пекло. Скільки їх підірвалося на розтяжках - одному Богу відомо, але бухкало протягом тижня щохвилини.
Звільнився з нічної зміни і причалапав додому з автоматом. Поставив його на ліжку біля котів і пішов у дровітню з колуном, бо хата була холодною, а їсти я варив днів чотири тому.
Розгепав кілька пнів, аж тут у дровітню заскочив російський лейтенант-«потєряшка». З одного удару увігнав йому сокиру в черепа. Той кавкнув і здох.
А я подумав: у мене дві голодні собаки, одна сусідська. Картоплю їдять ледь-ледь. А що буде через тиждень?
І я наважився. Зняв «розгрузку» з трупа, відрубав йому одну ногу, пальці відчикрижив і віддав собаці, а решту подрібнив, склав у поліетиленові пакети і запхав до морозилки. Більше не влазило, бо вона у мене невеличка. А потім викликав командира.
Приїхав наряд. Питають:
- А чому труп без ноги?
- Не знаю.
Все вони зрозуміли, все знають. Похитали головами, забрали труп і «снарягу» офіцера, та й поїхали.
Учора згодував останній шматок м’яса собакам. І добре, що встиг, бо з евакуації, понадвечір, повернулася жінка. Вона б мене розіпнула, якби довідалася, що поруч з куркою, яку я зберігаю на Великдень, лежали шматки окупанта.
Але пригнічує те, що я – український письменник, людина, яка повинна пропагувати дітям добро і справедливість, укривавлює свої руки отакими от вчинками. Одне діло - вбити в бою. Інше – згодувати ворога собакам.
І чи правильно я вчинив - не знаю…
19.04.2022р
24-го лютого, вранішньою маршруткою приїхав до Тетерева з Києва. Останньою. Потім автобусом доїхав до села. Останнім рейсом…
І почалося.
Гатили так, що вікна у половині будинків селища вилетіли до вечора. У військовому містечку також. А першою ціллю рашистів був філіал заводу «Луч». Добре, хоч устигли звідтіля ракети вивезти, бо всьому району була б «труба».
Пообіді прийшов до селищної ради. А там море чоловіків. Ніхто і нікого не кликав - прийшли самі…
Видали зброю. На віру. Дали патронів. Додому причалапав озброєним до зубів.
Самі розписали графік чергувань, місця дислокації, розділилися на групи. Мені випали нічні зміни: з другої ночі до 11-ї ранку. Окопів нарили стільки, що страшно сказати.
А довкола все горіло і гриміло. Бомбили Малин, бомбили Іршу, бомбили Бородянку, Макарів, Кодру, Кухарі, Кочерів, Ставище, Потіївку. З усіх сторін стіною стояли дими, полум’я до неба… ночі були безмісячними, захмареними, а було видно як удень.
Дітей та жінок ми евакуювали першого ж тижня. Селище опустіло. Люди повідчеплювали собак з ланцюгів, а котів прогнали з хат на вулиці. Через тиждень собаки почали збиватися в голодні зграї…
Ліс оперативно замінували. Там, де я в жовтні збирав білі гриби - нині розтяжки та протипіхотні міни, і купа снайперів, яких не варто дратувати своєю присутністю в лісі. А ліс - це годівниця для села. Хоч не хоч -- а ідеш, бо і глиця потрібна, і дрова. Ну, то таке. Нас уже в обличчя знають.
А коли йшла люта бійня за Макарів, то росіяни тікали хто куди: одні рвонули на північ, до Варшавської траси, частина ломанулася в бік Стоянки, а особливо «розумні» - в нашу сторону, через глухий ліс до дідька в пекло. Скільки їх підірвалося на розтяжках - одному Богу відомо, але бухкало протягом тижня щохвилини.
Звільнився з нічної зміни і причалапав додому з автоматом. Поставив його на ліжку біля котів і пішов у дровітню з колуном, бо хата була холодною, а їсти я варив днів чотири тому.
Розгепав кілька пнів, аж тут у дровітню заскочив російський лейтенант-«потєряшка». З одного удару увігнав йому сокиру в черепа. Той кавкнув і здох.
А я подумав: у мене дві голодні собаки, одна сусідська. Картоплю їдять ледь-ледь. А що буде через тиждень?
І я наважився. Зняв «розгрузку» з трупа, відрубав йому одну ногу, пальці відчикрижив і віддав собаці, а решту подрібнив, склав у поліетиленові пакети і запхав до морозилки. Більше не влазило, бо вона у мене невеличка. А потім викликав командира.
Приїхав наряд. Питають:
- А чому труп без ноги?
- Не знаю.
Все вони зрозуміли, все знають. Похитали головами, забрали труп і «снарягу» офіцера, та й поїхали.
Учора згодував останній шматок м’яса собакам. І добре, що встиг, бо з евакуації, понадвечір, повернулася жінка. Вона б мене розіпнула, якби довідалася, що поруч з куркою, яку я зберігаю на Великдень, лежали шматки окупанта.
Але пригнічує те, що я – український письменник, людина, яка повинна пропагувати дітям добро і справедливість, укривавлює свої руки отакими от вчинками. Одне діло - вбити в бою. Інше – згодувати ворога собакам.
І чи правильно я вчинив - не знаю…
19.04.2022р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію