В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.