Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.