ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."

С М
2026.11.16 23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»

Ігор Терен
2026.11.16 17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.

***
А бомонд богемі помагає

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Артур Сіренко (1965) / Проза / Нотатки відлюдника

 Серафим і квіти

«Іншим шляхом піду,
Ніж весною минулою йшов
У глибинах гір Йосіно!
З невідомої мені сторони
Подивлюсь на вишні квітучі…»

(Сайгьо)

Образ твору Чимало речей, явищ, подій любив Серафим у своєму бутті мандрівного філософа Міста. Він любив навіть дощ – цей вічний докучливий батіг безхатьок – жителів вулиць та завулків. Особливо після того, як одна жаліслива старенька на ймення Ізольда подарувала йому макінтош з посмішкою на фарбованих темною помадою вустах:
- Носи це гумове зелене творіння шотландців, Тристане! Сей смарагдовий плащ, дихай і насолоджуйся! Адже ти теж Робін Гуд, тільки Робін Гуд духу, вічних слів, а не золотих кружальців кишень. Носи! Ти в ньому нагадуєш кельта – чи то короля, чи то фенія, чи то Фергуса блукальця…
Чому старенька подумала, що Серафима звуть Тристан – не відомо. Це так і лишилося загадкою Міста. Чи так, чи інакше, але після цього несподіваного подарунка Серафима жартома стали називати лицарем округлої картонки, а дощ Серафим полюбив. Безтямно. Як люблять Місяць оповні чи Океан. Дощ став йому нагадувати веселого чепурунка Неба, і Серафім радісно чалапав калюжами, дарував посмішку кожній краплі, що плескалась в калюжу, здувалась водяним міхуром, дарувала хвалу Небесам колами по воді.
Любив Серафим Місто – бачив у ньому вічну загадку, кам’яний ліс, в якому ростуть кіоски-гриби і бігають перехожі-зайці. Любив Серафим тролейбуси – цих вусатих жуків древа кам’яного життя, цих апостолів розп’ять-перехресть. Любив прислухатись до їх шуму, гудінню електричних моторів і веселої лайки пасажирів, що стрибали через калюжі назустріч цьому іскристому диву на чорних гумових колесах часу – калошах мокрого простору. Серафим вірив, що на тролейбусах люди поспішають назустріч важливим справам, лишаючи своїх господинь та отроків у бореальних світах зачинених квартир.
Любив Серафим, коли весною, в квітні у вітринах крамниці під вивіскою «Сад – город» виставляють довгі темно-зелені огірки в довгастих сірих ящиках і поруч з ними посміхається молода продавщиця в білому халаті, а поруч біля вітрини на старезному осокорі, що залитий променями лагідного Сонця, майструє своє гніздо грак.
Любив Серафим, коли влітку поруч біля «Джипа» суничного кольору йде бородань у чорних начищених черевиках, а за кермом «Джипа» сидить юна білявка, а в салоні життєрадісного авто чути пісню «Йєстедей» зухвалих «Бітлів».
Але особливо Серафим любив квіти, помічав їх своїми аквамариновими зіницями, споглядав їх ніжний оксамит – так легко, наче ненароком, і навіть Час (сам Час!) ділив він по епохам квітів. Зиму він називав епохою білих крижаних квітів, потім йшли епохи (або дні – часом для нього дні були епохами, а епохи – днями) підсніжників, пролісків, підбілу, анемон, рясту, абрикосів, персиків, слив, вишень, яблунь, груш, горобини, акацій, півоній, шипшини, троянд, королиці, звіробою, деревію і, нарешті, дні-епохи осінніх квітів – гонорових жоржин та ображених айстр. І кожна квіткова епоха була для нього часом нової радості з незабутніми ароматами, іншими нотами дзижчання бджіл. А потім знову надходили дні білих пелюсток паморозі, коли цвіли тільки зимова нудьга, журба та різдвяник з пеларгонією у вікнах будинків людей.
Найбільше Серафим боявся опинитись в місті без квітів – без цих відчайдушних вказівників Часу, боявся навіть більше, ніж опинитись в місті без сезону, як на вулиці сумних оповідок Сюгаро Ямомото.
Улюбленими квітами для Серафима були (як це не дивно) зовсім не вишні (хоча Басьо та Бусона він міг цитувати годинами), і навіть не троянди – квіти поета сумної радості життя Омара Хайяма і відчайдушних вершників ренесансу – розенкрейцерів. Ні. Найдужче Серафим любив кульбаби – насолоджуватись їх солодким ароматом та оспівувати ці сонечка трави він міг вічно. І Рей Бредбері тут ні до чого. З ностальгічної прози берегів Атлантики він поважав тільки Джерома Селінджера.
За весь час нашого більш ніж сорокарічного… знайомства? дружби? взаєморозуміння? ми часто говорили про квіти – більше аніж про людей і набагато більше, аніж про колючі події та про холодні і теплі країни. Може і не розмовляли би більше ніколи про долю горожан-містян та громадян (Господи! А я то думав, що це одне і те ж!), якби не траплялись в Серафима зустрічі з іншими знайомими незнайомцями (адже всі люди одне одному незнайомці – часом зустрінеш людину, а вона…)
І ось у той день зустрівся нам з Серафимом Хтось – він читав японських поетів мовою оригіналу тільки в літаку. А цивільні літаки в Росії з відомих причин перестали літати, Хтось явно нудьгував, і не зображав естета. І побачивши Серафима запитав його не про Вічність, навіть не про Красу, і зовсім не про Космос, а запитав про нинішні сумні події – про війну. При цьому він димів ненароком люлькою – духмяним вірджинським тютюном з вишнями, притискаючи до тіла ліктем том «Війни і миру» графа-орача. Я навмисно не вказую його імені – він письменник – доволі відомий в певних колах в Золотій Орді. Навіть називаю його словом Хтось – наче не особа він, а так заковтувач повітря. Багато хто, читаючи його твори, відчував метафізичний холод, торкаючись пальцями обкладинку його важкої та зубатої книги. Проте, свої книг під пахвою він не носив – не любив він цих паперових дітей, наче відчував, що вони чужі – не тільки йому, але і взагалі – людям.
Серафим почув його зухвале запитання, якось змінився на обличчі і висловився доволі різко і чітко, наче не слова говорив, і різав лезом звуків густе повітря нинішнього злого часу:
- Будь-яка війна жахлива, а ця особливо. Відбуваються події немислимі для історії. Росія остаточно перетворилась в Імперію Зла. У Золоту Орду. Сіє навколо тільки руйнування, біль, страждання, смерть. Загрожує знищенням всьому світові, всім живим істотам на планеті Земля. Культивує дикість, відсталість, примітивізм, бідність, бруд. Більше того – ця імперія набагато гірша Золотої Орди – цієї давньої імперії зла правителі хоч і були жорстокими, але мали раціональне мислення – Чингісхан та Батий діяли обдумано, а не на шкоду собі. Тут же повна шизофренія, повне божевілля. Нинішній хан божевільний, а бояри та опричники наслідують його безумство. І цей спосіб буття нинішня Імперія Зла насаджує не тільки власним нещасним народам, але іншим країнам також, які тільки й хотіли того, щоб жити по людськи. Гіперборея – ця земля давніх андрофагів перетворилась в тюрму народів, знищує власні народи і намагається поглинути та знищити інші, що стали на шлях нормального буття і прогресу. Принижує, знищує особистість, відбираючи в людей елементарну свободу і майбутнє. Катування в Росії стали страшною нормою. Імперія Зла прославляє катів і насильство, побачивши в цьому ідеал. Брехня піднесена до норми, розтоптані всі людські та Божі закони. Власну церкву Московія перетворила в якусь сатанинську секту, що підпорядкована державі-монстру, секту, що виправдовує і благословляє звірства власник «вояків». Нинішнє буття цієї нової Золотої Орди – безумство. Правителі не тільки виправдовують свої злочини проти людяності, але і пишаються ними. Культура Русі знищується – церкви, які пережили Батия та Гітлера навмисно знищуються нинішніми рашистськими «асвабадітєлямі». Варвари навмисно знищують музеї, книги, пам’ятники, саму культуру. Втрати для всього людства непоправні. Гинуть люди: а кожна людина – це цілий світ, знищуються цілі світи – у тому числі ті, що ледве виникли. Назавжди. Іронія в цій країні стала неможливою. Сама література стала неможливою в цьому середовищі заперечення інтелекту та розуму. Тут вже неможливо бути філософом, не можливо бути Сократом вулиць і задавати питання собі і людям, неможливо зі сторони споглядати все це – занадто це все жахливо! Нині йде не просто війна – іде війна добра зі злом. І Росія не просто стала на сторону зла, вона стала втіленням світового зла. І я не можу більше лишатися філософом, не можу лишатися мандрівцем, волоцюгою буття, Діогеном завулків і сміятися над світом і людьми! Я змушений виступити супроти цього здичавіння.
Після цього Серафим зник – пропав невідомо куди. Чимало людей в Місті дивувались, бо звикли вже до цього мислителя та людини з ліхтарем слів. А багато хто не дивувався. Особливо не здивувався Уважний Читач, що непомітно перетворився на людожера. Я вже не вірив, що мені пощастить колись ще зустріти Серафима і завершити свою дивну повість про нього. Я, грішним ділом, подумав, а чи не злетів Серафим до Неба? Адже він Серафим, хоч і крила свої ховав. Але виявилось, що все не так. Я зустрів Серафима в час цвітіння жасмину в Легіоні Вільної Росії – у плямистому однострої з біло-синьо-білою нашивкою на рукаві та літерою "Л" там же. Я не знаю, як він зумів дістатися з Московії в Україну-Русь, через які хащі та степи Золотої Орди, через які чудні чи гірські країни, але він опинився саме тут – в Легіоні, не дивлячись на свої вже не зовсім молоді літа. Він залишив в минулому своє буття мандрівного філософа, знайшов собі нову хату в боротьбі за Свободу та Людяність під біло-синьо-білим прапором. Став Людиною. Повернув собі свій початок Дії. Дав собі відповідь на питання – хто я, де я, навіщо я живу. Я не знаю чому. Може тому, що Русь для нього не пусте слово і не одне і те ж, що Золота Орда. Може тому, що в душі Серафима завжди жила і живе надія – мрія про Вільну Гіперборею, про Свободу людини і Свободу народів. На те, що постануть на місці Імперії Зла, де поважалась би людина і її мрії, права народів на життя, а не тиранія та ідея світового панування. Може, Серафим вірить в те, що Місто нарешті стане Градом, де люди будуть жити в ім’я мистецтва, літератури, а не в ім’я вбивства інших людей. Хто знає – все може бути…
Я ніколи не думав, що повість про Серафима завершиться ось так – я думав, що повість про Серафима, про цю дивовижну людину чи (може бути) небожителя взагалі ніколи не завершиться. Чому, запитаєте ви, завершилась? Адже Серафим живий, ще багато чого в його житті трапиться, і почалось то в його житті найцікавіше! А тому, що я не знаю долі свого героя (у нинішні то часи!). Я не знаю нині навіть власної долі (а колись знав!). Але те, що я встиг дописати цю повість – вже дещо. А значить можна вірити в майбутнє, можна і потрібно жити. А там – тільки Богу відомо як воно буде. А що буде – так це безперечно.





    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-06-14 03:20:09
Переглядів сторінки твору 576
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.630 / 5.17)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.743 / 5.44)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Людина і тоталітаризм, проза
Автор востаннє на сайті 2026.11.16 15:17
Автор у цю хвилину відсутній