Переклав Василь Білоцерківський

І
Ми трохи посварилися з обраницею мого серця, і от раз увечері я опинився надворі сам, не знаючи, куди подітися і навіть не маючи наміру розважитися, що вельми допомагає в таких випадках. Додому йти я не хотів, адже це б означало вступити в бій з самотою й задумою – двома подругами, завжди готовими підсумувати будь-яку чвару закоханих.
Давали певну виставу в театрі Сан-Педру. Я навіть не поцікавився, яка то п’єса; увійшов, купив квиток і сів на своє місце саме тієї миті, коли завіса вже злетіла перед початком першої дії. І вона, перша дія, приносила сподівання: починалася вбивством і закінчувалася судом присяжних. Там була й дівчинка, що не знала ні батька, ні матері, і викрадав її дехто, по вуха закутаний у плащ, у кому я запідозрив одного з тих невідомих батьків. Якось невиразно мовилося про певного маркіза, що мандрував інкогніто, і вже з-за рогу визирало друге і хутке вбивство, предметом якого цього разу мала бути стара маркіза. Перша дія скінчилася під вибух оплесків.
Щойно опустилася завіса, як розпочався звичайний гамір; глядачі клали програмки на свої крісла і виходили подихати повітрям. Я, котрий сидів, на щастя, в такому місці, де ніхто не міг мені завадити, простягнув ноги й уперіщив погляд у другу завісу, на якій невдовзі, без моїх особливих зусиль, з’явилося розлючене личко володарки мого серця, що позирало на мене з мовчазною погрозою.
- Яка ваша думка про п’єсу, сеньйоре Амарале?
Я оглянувся в той бік, звідки почув своє ім’я. Ліворуч від мене сидів якийсь чоловік, уже похилого віку, одягнений у військовий мундир, і привітно усміхався мені.
- Дивуєтеся, що мені відоме ваше ім’я? – спитав незнайомий.
- Справді, – відгукнувся я. – Щось не пригадую, де я вас бачив.
- А ви ніколи мене не бачили: я щойно приїхав з Ріу-Ґранді-ду-Сулу [1]. Я й сам ніколи вас не бачив і тим не менше відразу впізнав.
- Здогадуюся, – відповів я. – Кажуть, я вельми схожий на свого батька. Ви, певне, знали його?
- Ще б пак! Ми були товариші по зброї. У військах полковника Амарала і капітана Мендонсу вважали прикладом вірної дружби.
- Пригадую тепер, що батько чимало розповідав мені про капітана Мендонсу.
- Оце ж я.
- Він дуже тепло говорив про вас; уважав, що ви було його найліпшим і найвірнішим другом.
- Полковник виявив несправедливість, – мовив капітан, дістаючи тютюнницю, – я був більш ніж найвірніший, я був його єдиний вірний друг. Але ваш батько вирізнявся обережністю й, очевидно, не хотів нікого скривдити. Він був трохи слабохарактерний, ваш батько; наша з ним єдина сварка виникла через те, що якось увечері я назвав його простаком. Полковник закипів, але врешті переконався… Бажаєте понюшку?
- Дякую.
Мене трохи здивувало, що найвірніший друг мого батька виявив таку неповагу до його пам’яті, і я засумнівався, чи настільки міцна була ота їхня армійська дружба. У цьому сумніві мене також утвердило те, що батько, розповідаючи про капітана Мендонсу, пам’ятаю, говорив, що це якнайкраща людина, та тільки… «йому якоїсь однієї клепки бракує».
Я спостерігав за капітаном, поки він вдихав свій тютюн і струшував носовою хусткою з сорочки класичну і дозволену краплю. Це був чоловік показного вигляду, військової статури, з якимось блукаючим поглядом і з бородою від скроні до скроні, що проходить під підборіддям, як належить військовому, котрий поважає себе. На ньому був вишуканий одяг, і взагалі старий капітан мав вигляд людини, незнайомої з життєвими злигоднями.
Його риси не були позбавлені гармонії; одначе стурбований погляд і сумні, навислі брови надавали його обличчю неприємного виразу.
Ми розмовляли про минуле. Капітан оповів мені воєнну кампанію проти Росаса й участь, яку в ній брали вони з батьком. Його оповідь вирізнялася барвистістю і жвавістю; він пригадував численні різні епізоди, наводячи вельми потішні деталі.
Хвилин за двадцять публіка почала непокоїтися тривалістю антракту й оркестр каблуків виконав симфонію нетерпіння.
Саме в цей момент до капітана підійшов якийсь чоловік і запросив його зайти до своєї ложі. Той хотів відкласти це до другого антракту, але чоловік наполягав, отож капітан урешті погодився і, тиснучи мені руку, сказав:
- Повернуся хутко.
Я знову залишився сам; каблуки поступилися місцем скрипкам, і за кілька хвилин розпочалася друга дія.
Оскільки мене все це не вельми цікавило, я влаштувався якнайзручніше і, заплющивши очі, почав слухати монолог головного героя, який розбивав серця і граматику.
Незабаром капітанів голос повернув мене до дійсності. Я розплющив очі й побачив, що він стоїть біля мого крісла.
- Знаєте що? – мовив він. – Я йду вечеряти. Хочете стати мені товариством?
- Не зможу; прошу вибачити мені, – відповів я.
- Не приймаю жодних вибачень; уявіть, що я – полковник і кажу вам: «Хлопче, ходімо вечеряти!»
- Але річ у тім, що я чекаю…
- Ні на кого ви не чекаєте!
Такий діалог вже почав породжувати шепотіння навколо нас із капітаном. З огляду на цю наполегливу гостинність я вважав за розсудливе прийняти запрошення, аби не продовжувати суперечку на публіці й не спричиняти її ще різкішої реакції.
Ми вийшли вкупі.
- Для такого юнака, як ви, – мовив капітан, – звичайно, час вечері ще не надійшов; але я старий і до того ж військовий.
Я не відгукнувся на цю репліку.
Правду кажучи, я не прагнув додивитися виставу. Єдине, чого прагнув, – це якось убити час. І хоча капітан не викликав моєї особливої симпатії, його чемність щодо мене і та обставина, що він був бойовим товаришем мого батька, робили його товариство в цей момент більш прийнятним для мене, аніж будь-яке інше.
До цих думок додалося й те, що моє життя останнім часом плинуло вельми одноманітно, і розвага з капітаном Мендонсою могла заповнити бодай одну його сторінку новим змістом. Кажу «розвага», бо в погляді й міміці мого нового знайомого було щось від ексцентрика й оригінала. А натрапити на оригінал посеред стількох нудних копій, якими переповнене людська життя, – погодьтеся, хіба це не везіння?
І, отже, я пішов вечеряти з капітаном, який не замовкав цілу дорогу, вириваючи з моїх вуст лише рідкісні односкладові вигуки.
За кілька хвилин ми зупинилися перед старим темним будинком.
- Увійдімо, – сказав Мендонса.
- Яка це вулиця? – спитав я.
- Як-то, ви не знаєте? Де ви забули вашу голову?! Це ж вулиця Ґварда-Велья.
- А-а!..
Старий постукав тричі; за кілька секунд двері заскрипіли на своїх петлях і ми опинилися у вогкому й темному коридорі.
- Чому не несеш світла? – спитав Мендонса когось невидимого.
- Поквапився.
- Гаразд; замкни двері. Дайте мені руку, сеньйоре Амарале; тут трохи незручно, але нагорі нам буде ліпше.
Я простягнув йому руку.
- Щось ви тремтите, – зауважив капітан Мендонса.
Я дійсно тремтів; уперше за увесь цей час у мені майнула підозра, що цей буцімто друг мого батька насправді якийсь шахрай і що я потрапив у пастку, немов останній дурень.
Але відступати було пізно; найменший прояв страху погіршив би становище. Тому я відповів веселим голосом:
- А ви думаєте, що можна не тремтіти при вході до такого коридору, який, вибачте, неначе веде в саме пекло?
- Ви майже вгадали, – мовив капітан, тягнучи мене вгору сходами.
- Майже?
- Так! Це не пекло, це чистилище.
Я здригнувся, почувши такі слова; уся кров підійшла до серця, що скажено забилося. Дивна капітанова постать, дивний будинок, куди ми ввійшли, – усе наповнювало мене жахом. На щастя, ми зрештою дійшли і вступили до кімнати з газовим освітленням і мебльовану, як будь-яка кімната у звичайному будинку.
Напівжартома і більше для збереження духу я мовив, усміхаючись:
- Що ж бо, чистилище має приємний вигляд: замість кипучих котлів – диванчики.
- Мій многоцінний сеньйоре, – відгукнувся капітан, пильно дивлячись мені в очі, що трапилося вперше, адже його погляд завше десь блукав, – мій многоцінний сеньйоре, якщо ви гадаєте в такий спосіб витягти з мене мою таємницю, то глибоко помиляєтеся. Я запросив вас повечеряти. На тому й змиритеся.
Я не відповів нічого; слова капітана розвіяли мої підозри, що він привів мене сюди з недоброю метою, але породили інші: я запідозрив, що капітан несповна розуму, і з цієї миті кожна дрібниця потверджувала моє нове відкриття.
- Хлопчику! – покликав капітан і, коли з’явився хлопчик-негр, наказав йому: – Подбай про вечерю; дістань вино з ящика номер двадцять п’ять. Поквапся! Аби за чверть години все було готове.
Слуга пішов виконувати веління капітана, а той, повернувшись до мене, мовив:
- Присядьте і подивіться котрусь із цих книжок. Піду перевдягнуся.
- Ви не повернетеся до театру? – спитав я.
- Ні.

ІІ
Кілька хвилин потому ми пішли до їдальні десь у глибині будинку. Вечеря на столі була багата і манлива. У центрі викрашалася чудова печеня, подана в холодному вигляді, а різноманітне печиво, солодощі й старе вино в бутлях доповнювали капітанову трапезу.
- Достеменна учта… – мовив я.
- Та де!.. Дрібниці!.. Звичайна вечеря.
Біля столу стояли три стільці.
- Сідайте осюди, – сказав мені господар, показуючи на середній, а сам – сідаючи на той, який був ліворуч від мене. Я зрозумів, що очікується ще співтрапезник, але нічого не спитав. Та й не знадобилося питати: за кілька секунд відчинилися двері навпроти й з них вийшла дівчина високого зросту, блідолиця і, кивнувши мені на знак привітання, сіла на стілець, який стояв праворуч від мене.
Я підвівся, і капітан представив мене своїй доньці, яку звали Авґуста.
Признаюся, присутність дівчини трохи мене заспокоїла. Не лише на думку, що більше я не мусив залишатися віч-на-віч із такою дивною людиною, як капітан Мендонса, але й тому, що присутність юної дівчини в цьому домі означала: якщо капітан був божевільний, як я підозрював, то принаймні був мирний божевільний.
Я постарався бути якомога люб’язнішим зі своєю сусідкою, тоді як капітан патрав рибу з такою вправністю і таким мистецтвом, які вказували на його глибокі знання страв і трапез.
- Ми повинні заприятелювати, – сказав я Авґусті, – бо наші батьки були друзями.
Авґуста підвела на мене свої гарні зелені очі. Потім усміхнулася й опустила голову або через зніяковіння, або через кокетування – мені було невтямки. Я почав непомітно розглядати її. Красива голова бездоганної форми, правильний профіль, гладенька шкіра, густі вії, а волосся – кольору золота, «сніп сонячного проміння», як кажуть поети.
Тимчасом Мендонса скінчив працювати над рибою і почав розкладати її на тарілки. Авґуста мовчки гралася ножем, можливо, для того, аби показати мені тонкість своїх пальців і округлість руки, оголеної до ліктя.
- Чого притихла, Авґусто? – спитав капітан, підсуваючи до неї тарілку з рибою.
- Та ні, батьку! Журюся.
- Журишся? Чого б це?
- Сама не знаю… Без причини.
Журба без причини, у перекладі мовою звичайних понять, нерідко означає нудьгу. У кожному разі, я переклав слова дівчини саме так і почувся ураженим, до того ж несправедливо. Аби розважити дівчину, я вирішив розвіяти певну напруженість, яка панувала між нами трьома. Постарався не помічати батькової поведінки, яка здавалася мені цілковито навіженою, і завів невимушену балачку, начебто перебував серед старих друзів.
Здається, Авґусті навіть сподобалася моя балаканина; капітан теж сміявся при нагоді як людина цілком розсудлива. Щодо мене, то я очевидно був на підйомі й мені раз по раз на гадку спадали влучні вирази й дотепні жарти. Син свого віку, я віддав багату данину каламбурові так легко, що заразив цією грою і батька і доньку.
Наприкінці вечері поміж нами вже запанувало повне розуміння.
- Хочете повернутися до театру? – спитав мене капітан.
- Та де! – відповів я.
- Це означає, що ви волієте наше товариство, а точніше… товариство Авґусти.
Така відвертість старого видалася мені дещо нескромною. Найімовірніше, я зашарівся. Проте Авґуста нітрохи не зніяковіла й усміхнено мовила:
- Якщо це так, то я не залишилася в боргу, бо зараз теж віддаю перевагу вашому товариству над найліпшою виставою в світі.
Відвертість Авґусти вразила мене ще більше за ту, яку виявив її батько. Але хіба тут було до глибоких роздумів, коли гарні зелені очі дивилися на мене упритул, немовби запрошуючи: «Будь таким самим, як до цієї хвилини».
- Перейдімо до іншої кімнати, – мовив капітан, підводячись.
Ми пішли за ним. я підставив руку Авґусті, і капітан повів нас до іншої кімнати, видно, не призначеної для прийому гостей. Ми сіли – окрім старого, який пішов запалити цигарку від однієї зі свічок канделябра, тоді як я швидким поглядом озирав кімнату, що видалася мені чудернацькою з усіх поглядів. Меблі були старі не лише за фасоном, але й за віком. Посередині стояв великий круглий стіл, накритий зеленою скатертиною. На одній стіні висіло кілька опудал тварин. На протилежній була єдино сова, теж напхана соломою, з очима зеленого скла, які, хоча нерухомі, неначе пильно стежили за кожним рухом відвідувачів.
Мої давні страхи знову повернулися до мене в цій кімнаті. Я скоса зирнув на Авґусту, і вона відповіла на мій погляд. Ця дівчина була єдиною ланкою, яка пов’язувала мене з реальним світом, адже в цьому будинку все видавалося мені фантастичним і нереальним, і я вже починав розуміти, що саме мав на увазі капітан, коли говорив мені про чистилище.
Кілька хвилин минуло в мовчанні; капітан, тримаючи цигарку в роті, походжав кімнатою, заклавши руки за спину, – поза, однаково притаманна і філософові, зануреному в роздуми, і дурню, який не має чого сказати.
Зненацька він став перед нами й, усміхаючись, звернувся до мене:
- Ви не вважаєте, що дівчинка вродлива?
- Красуня, – відповів я.
- Які чудові очі, правда?
- Дивовижні, і такі незвичайні.
- Цей мій витвір робить мені честь, правда?
Я відповів схвальною усмішкою. Щодо Авґусти, то вона лише зауважила чарівливо простото:
- Батько честолюбніший за мене; йому подобається, коли говорять, що я гарна. Хто ж бо сумнівається в цьому?
- Зауважте, – мовив капітан, сідаючи поруч мене, – що дівчинка надто простодушна для своєї статі й свого віку.
- Як на мене, це не є вада…
- Не уникайте теми: правда – це правда. Авґуста не схожа на інших дівчат, які мають вельми високу думку про себе, але соромливо усміхаються, якщо їм говорять компліменти, і суплять брови, якщо не говорять.
- Отже, спостерігаємо щасливий виняток, – відгукнувся я, усміхаючись дівчині, яка вдячно усміхалася мені у відповідь.
- Саме так, – мовив батько, – виняток в усьому.
- Розумне виховання, – підтримав я його, – може багато в чому…
- Не лише виховання, – перебив Мендонса, – але саме походження. Походження – це все або майже все.
Я не зрозумів, що саме він хотів сказати. Та Авґуста, здається, зрозуміла, бо якось лукаво усміхнулася і почала дивитись у стелю. Я кинув погляд на капітана: він пильно розглядав сову.
Розмова знову пожвавилася на кілька хвилин, і наприкінці капітан, немов зайнятий якоюсь нав’язливою думкою, спитав мене:
- То ви вважаєте, що ці очі гарні?
- Я вже сказав: так само гарні, як незвичайні.
- Хочете, аби я віддав їх вам? – спитав старий.
- Я був щасливий стати володарем такого скарбу, але…
- Які церемонії! Коли хочете, віддам їх вам; або лише так покажу.
При цих словах капітан підвівся і підійшов до Авґусти, яка нахилила голову над його складеними долонями. Старий зробив легкий рух, дівчина підняла голову, і я побачив на батькових долонях два прекрасні ока його доньки.
Я поглянув на Авґусту. Вона була страшна. На місці очей зяяли дві чорні дірки, як у черепі. Не можу описати, що я відчув; кричати не міг – усе скрижаніло в мені. Голова дівчини становила щось гидке, недоступне жодній уяві; уявіть собі живий череп, який говорить, усміхається, який спрямував на вас дві порожні дірки, у яких кількома хвилинами раніше сяяли очі, найпрекрасніші у світі. Дірки немов дивилися на мене; дівчина спостерігала мій жах, зберігаючи янгольську усмішку на вустах.
- Подивіться на них ближче, – казав старий, схиляючись наді мною, – помацайте їх і скажіть, чи бачили ви колись досконалішу роботу?
Що мені залишалося, окрім як підкоритися йому? Я поглянув на очі, які старий тримав у руці. Але так було ще гірше! Ці два ока дивилися на мене, мовби розуміючи, подібно до тих порожніх дірок на обличчі дівчини; відокремлені од обличчя, вони не втратили свого життя; сітківка зберігала те саме світло й ті самі відбиття. І здавалося, що дві долоні старого дивляться на мене цими двома очима.
Не знаю, скільки минуло часу; знову капітан підійшов до Авґусти; вона опустила голову, і старий вклав очі в попереднє місце.
Жах тривав.
- Ви бліді, – мовила Авґуста, змусивши мене поглянути на неї, котра вже набула свого попереднього вигляду.
- Звісно, – пробурчав я, – відбувається щось…
- Неймовірне? – спитав капітан, потираючи руки.
- Достеменно неймовірне, – відказав я, – ніколи б не подумав, що…
- Це ще дрібниця! – вигукнув капітан. – І мене дуже тішить, що ви вважаєте неймовірною таку мализну, адже це означає, що я зможу приголомшити увесь світ.
Я вийняв хустку, аби витерти піт, який цівками струменів по обличчю. Цієї миті Авґуста устала і вийшла з кімнати.
- Ви звернули увагу на її ходу? – спитав капітан. – Граціозна, так? Отож усе це – мій витвір… Створена в моїй лабораторії.
- О-о!..
- Чиста правда. Наразі це – мій шедевр. І, гадаю, вам не потрібно зайвих доказів, як на мене, ви й так захоплені…
Я нахилив голову на знак згоди. Що міг удіяти я, звичайний смертний, супроти цього чоловіка і його дивного творіння, які, мені здавалося, були обдаровані незнаною, надприродною силою?
Єдине, чого я пристрасно бажав, – це вирватися звідси. Але так, аби не образити їх обох. Я жадав, аби години й хвилини дістали крила… але, на жаль, саме в найгостріших обставинах вони повзуть страшенно повільно. Я щиросердно проклинав мою сварку з коханою, що послугувала причиною зустрічі з таким суб’єктом.
Капітан, напевне, вгадував напрямок моїх думок, бо, помовчавши, продовжував свої пояснення:
- Ви неодмінно мусите бути захоплені, хоча, безумовно, і налякані, і каєтеся у своїй поступливості. Та це іграшки, повірте. Ви нічого не втратили, прийшовши сюди; навпаки – здобули: ви пізнали речі, які світ пізнає лише набагато пізніше. Вам не видається, що так ліпше?
- Видається, – відповів я, сам не знаючи, що кажу.
Капітан вів далі:
- Авґуста – це мій шедевр. Продукт хімії; я витратив більш як три роки, аби явити світові це диво; але… хто має терпець, той буде митець, а я маю наполегливу натуру. Перші спроби скінчилися невдало; тричі дівчинка виходила з моїх реторт вельми далекою від досконалості. Четвертий дослід став вершиною моєї науки. І коли ця вершина вийшла на світ, я впав до її ніг. Творець поклонявся своєму творінню!
У моїх очах, видно, відбилося зачудування, бо старий мовив:
- Бачу, ви налякані всім цим, і вважаю ваш переляк природним. Хіба могли ви десь дізнатися про такі речі?
Він устав, походив кімнатою і знову сів. Тут увійшов хлопчик-негр, несучи каву на таці.
Хлопчикова присутність змусила мене зітхнути вільніше; я подумав, що це єдина достеменно людська істота, яка може мене зрозуміти. Я почав кивати й підморгувати йому, але він мовби не зрозумів. І відразу вийшов, отож я знову залишився сам на сам із моїм співрозмовником.
- Пийте вашу каву, мій друже, – мовив він, бачачи, що я нерішучий – не через страх, а просто нічого не міг узяти в рота.
Я насилу послухався.

ІІІ
Авґуста знову ввійшла до кімнати.
Старий повернувся, аби поглянути на неї. Жоден батько на світі не дивився на свою дочку з більшою любов’ю за нього. Було помітно, що любов у ньому ще підсилена гордістю: у капітановому погляді була навіть певна пиха, яка взагалі-то не зовсім сумісна з батьківською ніжністю.
Він був не батько, він був творець.
А дівчина? Вона немовби теж пишалася собою. Раділа, що батько так захоплюється нею, знала, що вона – його гордість, що для нього все зосереджено в ній, і відповідала йому взаємним почуттям. Якби ожила «Одіссея», вона б відчула ту саму радість у присутності Гомера.
Дивна річ! Мене тягло до цієї жінки всупереч усім диявольським тайнощам її появи на світ; обіч неї мене охоплювало якесь незнане тремтіння – чи то кохання, чи захвату, чи фатального потягу.
Коли я дивився в її очі, мені було тяжко відірватися од її погляду – дарма що я вже бачив ці прекрасні очі на батькових долонях, уже нажахано дивився в ці дві дірки – порожні, як очі самої смерті…
А ніч потроху густішала за стінами будинку, гомони знадвору затихали, і ми поринали у глибоку тишу, так сумно суголосну кімнаті, де я перебував, і співрозмовникам, яких послав мені випадок.
Тепер можна й піти. Я підвівся і попросив у капітана дозволу це зробити.
- Ще рано, – відгукнувся він.
- Завтра прийду знову.
- Ви прийдете завтра і будь-якого іншого дня, коли надумаєте. Але сьогодні не поспішайте йти. Нечасто трапляються люди, схожі на мене. Я – брат Бога чи, якщо хочете, Бог на землі, адже подібно до нього володію даром творіння. І навіть майстерніший, бо я створив Авґусту, а він не завжди обдаровує свої творіння своєю досконалістю. Візьмімо, наприклад, готтентотів…
- Але, розумієте, – мовив я, – маю призначену зустріч.
- Цілком можливо, – усміхнено зауважив капітан, – але наразі не відпускаю вас.
- Навіщо так? – перервала Авґуста. – Нехай іде, тільки за умови, що завтра знову нас навідає.
- Навідаю.
- Присягаєтеся?
- Присягаюся.
Авґуста простягнула мені руку.
- Вирішено! – сказала вона. – Але якщо не дотримаєтеся слова…
- Він помре, – виснував батько.
Холод промчав моєю спиною від останніх слів Мендонси. Тим не менше я попрощався з господарями якомога люб’язніше і вийшов.
- Чекаємо на вас завтра увечері, – мовив мені услід капітан.
- До завтра, – відповів я.
Лише на вулиці я зітхнув на повні груди. Я був вільний. Нарешті скінчилася та мука, яку навіть важко уявити. Я прискорив крок і за пів години був удома.
Але так і не зміг заснути. Мені все ввижався мій капітан з Авґустиними очима в долонях, і образ його юної супутниці плавав у імлі моєї уяви, наче образ із легенд Оссіана.
Хто вони були, цей чоловік і ця дівчина? І чи правда, що вона – лише продукт хімічних дослідів старого? Вони обоє запевнили мене в цьому і певною мірою довели це. Можна було припустити, що переді мною двоє шалених, але епізод з очима спростовував таку думку. І навіть я сам – чи ще перебував у світі живих чи вже ступив на поріг примарного і незнаного?
Лише мій здоровий глузд урятував мене від божевілля; інший, слабший, не втримав би таких випробувань. І було б ліпше, якби не витримав. Адже основна причина, яка робила моє становище настільки нестерпним, полягала в непохитному здоров’ї мого глузду. А вся спокуса, якої я зазнавав, походила саме з протиборства мого розуму і моїх почуттів: мої очі бачили – мій розум заперечував. Як узгодити цю очевидність із цією невірою?
Я не спав цілу ніч. Уранці привітав сонце, як довгоочікуваного друга. Збагнув, що перебуваю у своїй кімнаті; слуга приніс мені снідання, цілковито складене з речей суто непотойбічних; я підійшов до вікна і вперіщив погляд у будівлю Палати депутатів. Не потрібно було більшого: я й далі був на землі, також на землі й далі були той клятий капітан зі своєю дочкою.
Я поринув у роздуми.
Хтозна, раптом можна ще все привести до стрункого ладу? Я пригадав різноманітні пошуки хімії й алхімії. У моїй пам’яті спливло фантастичне оповідання Гофмана, у якому один алхімік боровся за право осягнути таємницю штучного творіння людських істот. То хіба романтична вигадка минулого не може стати реальністю сьогодення? А якщо за капітаном є правда, хіба не прислужиться моїй славі, коли я розкрию її світу?
У кожній людині живе хробак марнославства. Признаюся: передбачаючи тріумф капітана, я був не проти вчепитися за фалди його безсмертя. Важко було повірити в його мистецтво. Але ж хіба в Ґалілея повірили одразу? А скільки сумнівалися в Колумбі? Невіра сьогодні – це хвала завтра. Непізнана істина не перестає бути істиною. Вона – істина сама по собі, а не за суспільною згодою. Мені впала в голову думка про ті зірки, які відкриває астрономія в нашу добу, тоді як вони перестали існувати вже багато сторіч тому.
Резони-резони – один безглуздіший від іншого, а найбільше я хотів би урезонити самого себе. І під їхнім упливом, а найімовірніше, під магічним упливом знайомих мені очей, я, щойно посутеніло, усе-таки прибув до капітанового будинку, що на вулиці Ґварда-Велья.
Господар чекав на мене.
- Я зумисне сьогодні не виходив, – сказав він мені, – хочу показати вам картину хімічних взаємодій. Цілий день працював, аби підготувати необхідні речовини.
Авґуста прийняла мене чарівливо просто. Я поцілував їй руку, як чинили в давнину, – звичай, пізніше замінений рукостисканням, яке, до речі, більше годиться нашому суворому віку.
- Я сумувала без вас, – мовила вона.
- Правда?
- Ручаюся, що ви й не згадували про мене.
- Згадував.
- Не вірю.
- Чому?
- Тому що я – не дитина випадку. Усі інші жінки – діти випадку, лише одна я можу похвалитися, що я – законна дочка, адже я дочка науки й волі людини.
Авґустині слова здавалися мені так само дивними, як її врода. Безперечно, це батько прищепив їй такі думки. Теорія, яку вона щойно тут розвивала, була не менш фантастична за саме її народження. Признаюся, атмосфера цього будинку вже й мене привела в той дивний стан, у якому перебували обоє його мешканці. Саме тому я відповів за кілька хвильок:
- Як би я не захоплювався знаннями капітана, хочу нагадати, що він усього лише використав елементи, наявні у природі, аби створити щось, досі недосяжне дії хімічних реактивів і лабораторних приладів.
- Певною мірою ви маєте рацію, – мовив капітан, – але хіба через це я менш гідний захвату?
- Навпаки; наразі жоден смертний не може похвалитися, що уподібнився вам.
Авґуста вдячно усміхнулася мені. Моя думка миттєво затрималася на цій усмішці, і капітан, видно, щось прочитав на моєму обличчі, бо, теж усміхнувшись, мовив:
- Вийшло творіння досконале, як бачите, по багатьох спробах. Остання спроба була цілковито вдалою, але чогось усе-таки бракувало повноті картини. А я хотів, аби творіння вийшло так само досконалим, неначе його створив той, інший.
- Чого ж бракувало? – спитав я.
- Хіба ви не помічаєте, – вів далі капітан, – як радісно усміхається Авґуста, коли мимоволі похвалять її вроду?
- Помітив.
- Отож остання Авґуста, яка вийшла з моєї лабораторії, не мала цієї властивості; я забув прищепити їй честолюбство. Творіння могло б залишитися таким, яким було, і усвідомлюю, що в очах багатьох людей воно було б досконалішим за те, що ви бачите. Але я мав інший задум: хотів створити щось, рівне творінню того, іншого. Тому я знову привів усе у початковий стан і постарався ввести в загальну масу велику дозу меркурію [2].
Не думаю, що моє обличчя виказало мене, але подумки я зробив гидливу гримасу. Був готовий вірити в хімічне походження Авґусти, але подробиці її «утворення» якось не задовольняли мене.
Тимчасом капітан вів далі, дивлячись то на мене, то на доньку, яка захоплено слухала його оповідь:
- Чи знаєте ви, що древні, окрім інших імен, назвали хімію також наукою Гермеса. Уважаю зайвим нагадувати вам, що Гермес – це грецьке ім’я Меркурія, а «Меркурій» – це назва хімічного елемента. Аби, працюючи над утворенням людської істоти, ввести в неї свідомість, мусимо влити в реторту унцію рідкого меркурію. Аби створити честолюбство, треба подвоїти цю дозу, адже честолюбство – на мою думку – не щось інше, а розширення свідомості; стиснення свідомості називаю скромністю.
- Виходить так, – відказав я, – що честолюбна людина – це та, чий організм містить велику дозу меркурію.
- Поза всяким сумнівом. Не може бути інакше. Людину складено з молекул і хімічних речовин, і хто зуміє поєднати їх водно, досягне всього.
- Усього?
- Маєте рацію: не всього, ні. Адже велика таємниця полягає в одному моєму відкритті й становить, так би мовити, основу життя. І ця таємниця помре вкупі зі мною.
- Чом би вам ліпше не відкрити її, аби сприяти поступові людства?
Капітан зневажливо знизав плечима – це була єдина відповідь, якої я домігся.
Авґуста підвелася і, сівши до фортепіано, почала грати якусь п’єсу, схоже, сонату котрогось німецького композитора. Я попросив дозволу в капітана випалити сигару, тоді як він віддавав розпорядження щодо чаю слузі, який щойно ввійшов.

IV
По чаюванні капітан мені сказав:
- Докторе Амарале, я підготував на сьогодні один дослід спеціально на вашу честь. Адже ви знаєте, що алмаз – це всього лише кристалізоване кам’яне вугілля. Колись один учений-хімік намагався перетворити кам’яне вугілля на алмаз, а я читав у одній статті, що йому вдалося отримати лише алмазний пил, і не більше. Я досягнув вищого: зараз покажу вам шматочок кам’яного вугілля і на ваших очах перетворю його на алмаз.
Авґуста прийшла в захват і заплескала в долоні. Здивований, я спитав її усміхнено, у чому причина таких раптових веселощів.
- Мені так подобається дивитись на хімічні досліди! – відповіла вона.
- Так, це, напевне, цікаво, – погодився я.
- Та ще й як! Я навіть хотіла попрохати батька, аби він зробив одну річ особисто для мене.
- А що саме?
- Скажу вам потім.
Хвилин за п’ять усі ми вже були в лабораторії капітана Мендонси, яка являла собою малу темну кімнату, повну відповідних приладів. Ми з Авґустою сіли, тоді як її батько готував усе для обіцяного перетворення.
Признаюся, що, попри мою допитливість, природну для людини науки, моя увага шматувалася між батьковою хімією й доньчиною грацією. Авґуста воістину фантастично перетворювалася: увійшовши до лабораторії, вона зітхнула глибоко і задоволено, як людина, що вдихає духмяне повітря полів. Відчутно було, що вона дихає рідним повітрям. Я торкнувся її руки, а вона, з безпосередністю, притаманною наївній чистоті, потягнула мою руку до себе, узяла у свої руки й стиснула в подолі сукні. Цієї миті капітан пройшов повз місце, де ми сиділи, поглянув на нас і ледь помітно усміхнувся.
- Бачите, – прошепотіла вона мені на вухо, – батько схвалює.
- А-а! – вимовив я чи то весело, чи то перелякано на таку відвертість юної дівчини.
Тимчасом капітан старанно працював над перетворенням вугілля на алмаз. Аби не вразити самолюбства винахідника, час до часу я робив якусь заувагу, на яку він, щоразу готовий, відповідав. А втім, мою увагу цілковито поглинула Авґуста. Цього неможливо було приховати ні від кого: я вже її кохав. І, на мою велику удачу, вона кохала мене. Одруження було б природним закінченням цієї взаємної прив’язаності. Але чи міг я одружитися з нею, залишаючись добрим християнином? Ця думка трохи бентежила мій дух. Вичерпність сумління!
Дівчина була продуктом хімії; єдину її купіль становила посудина з сіркою. Наука мого знайомого все це пояснювала, та моя свідомість відмовлялася все це прийняти! А чому, власне? Авґуста була не менш гарна за будь-яку іншу гарну жінку, можливо, навіть гарніша, – з тієї причини, з якої листок дерева, що його ретельно виписав митець, гарніший від живого листка. Вона була витвором мистецтва, і знання її творця очистили людський образ від усіх огріхів, аби створити образ ідеальний, примірник, єдиний у світі. О я, нещасний! Адже саме ця ідеальність розділятиме нас із нею в очах усього світу!
Не скажу, скільки часу використав капітан на перетворення вугілля; я втратив лік часу і дивився лише на дівчину, уперіщившись у її прекрасні очі, які містили всі чари й усі підступи морських глибин.
Зненацька їдкий запах лабораторії почав відчуватися з більшою силою. Я, непризвичаєний до нього, відчув легку нудоту і хотів був вийти, але Авґуста попросила мене залишитися.
- Хутко вже! Хутко вже! – захоплено вигукував капітан.
Цей вигук був нам указівкою: я залишився сидіти там, де сидів, споглядаючи його доньку. Настала довга тиша. Урешті моє екстатичне споглядання урвав капітанів вигук:
- Готово!
Справді-бо, він подав нам на долоні якнайкращий алмаз найліпшої води. Розмірами той був наполовину менший від шматка вугілля, що послугував для хімічної обробки. Після випадку створення Авґусти я більше нічому не дивувався. Привітав капітана. Стосовно доньки, то вона кинулася йому на шию і міцно розцілувала.
- Бачу, мій любий капітане, що так ви швидко розбагатієте. Ви можете перетворити на алмази стільки вугілля, скільки схочете.
- Навіщо? – спитав він. – В очах дослідника природи алмаз і кам’яне вугілля мають одну ціну.
- Так, але в очах світу…
- В очах світу алмаз – це багатство, знаю; але це багатство – лише відносне. Припустіть, дорогий сеньйоре Амарале, що вугільні копальні всього світу за допомогою певної велетенської реторти перетворюють на гори алмазів. Наступного ранку світ би прокинувся злиденним. Вугілля – це багатство, алмаз – це розкіш.
- Згода.
- Роблю це, аби показати, щó я вмію і що пізнав; але нічого нікому не скажу. Нехай ця таємниця залишиться при мені.
- Але хіба ви працюєте не через любов до науки?
- Ні. Відчуваю певну любов до науки, але це любов платонічна. Працюю, аби показати, щó пізнав і що можу створити. Стосовно інших, то мені не важливо, чи стане це їм відомо чи ні. Хай назвуть мене егоїстом; стверджую: я – філософ. Хочете, подарую вам цей алмаз як взірець мого мистецтва і запоруку моєї прихильності до вас?
- Згода, – відповів я.
- Ось він, беріть; але завжди пам’ятайте, що цей осяйний камінь, якого так усі шукають, так дорого цінують, здатний розпалити війну між людьми… що цей камінь – лише шматок вугілля, і більше нічого.
Я сховав свій діамант, який дійсно був чудовий, і залишив лабораторію вслід за капітаном і його донькою. Найбільше враження в усьому цьому справила на мене дівчина. Я не зміняв би її на все коштовне каміння світу. Кожна хвилина, проведена поруч неї, збільшувала моє зачарування. Я відчував, як наповнює всього мене шал кохання; ще день – і буду нездоланно поєднаний з цією жінкою; розлучитися з нею означало би смерть для мене.
Коли ми повернулися до їдальні, капітан Мендонса плеснув себе по чолу і сказав доньці:
- Я й забув! Адже ти наче хотіла попросити мене про щось?
- Так… Але нині вже пізно, ліпше завтра. Ви ж бо прийдете, докторе Амарале, правда?
- Безсумнівно.
- Зрештою, – мовив капітан, – він звикне до моїх робіт… і повірить в усе.
- Сподіваюся. Ви так наочно доводите… Очевидно, правда на вашому боці; світ вельми багато чого не знає.
Слухаючи мене, Мендонса просто світився з гордощів. І його погляд, більш блукаючий, ніж будь-коли, неначе відбивав увесь запаморочливий рух його думки.
- Маєте рацію, – мовив він, коротко помовчавши, – я дуже піднісся над іншими людьми. Мій шедевр…
- Ось він, – урвав я, вказавши на Авґусту.
- Наразі… – відгукнувся капітан. – Але маю на гадці дещо більш приголомшливе: думаю, я відкрив спосіб створювати геніїв.
- Як то?
- Беру людину з талантом, видатним або середнім, або навіть людину нікчемну і роблю з неї генія.
- Це нескладно…
- Нескладно? Та це сливе неможливо. Я вивчив це… Ні, не вивчив, я відкрив це, натрапивши на одне слово в арабській книзі шістнадцятого сторіччя. Хочете, покажу?
Я не встиг відповісти. Капітан вийшов і майже відразу повернувся, несучи в руках книгу ін-фоліо [3], незугарно виконану арабськими літерами, віддрукованими червоною фарбою. Він пояснив мені свою ідею ще раз, але якось квапливо. Я не дуже прислухався – не міг відірвати очей од Авґусти.
Коли я виходив, була вже північ. Авґуста, ніжним і благальним голосом, запитала:
- Ви прийдете завтра?
- Прийду!
Старий стояв спиною до нас; я підніс її руку до губ і закарбував на ній довгий і пристрасний цілунок.
І кинувся геть: боявся її, боявся самого себе.

V
Наступного дня, на зорі, мені дали записку від капітана Мендонси.
«Важлива новина! Ідеться про наше щастя – ваше, моє й Авґусти. Неодмінно приходьте увечері».
Я виконав його прохання.
Мене прийняла Авґуста й, узявши за обидві руки, палко стиснула їх у своїх. Ми були самі; я насмілився поцілувати її у щоку. Вона сильно зашарілася, але негайно відповіла на мій цілунок.
- Сьогодні я одержав якусь таємничу записку від вашого батька…
- Знаю, – мовила вона, – справді йдеться про наше щастя.
Наша розмова відбувалася на сходовому майданчику.
- Заходьте! Заходьте! – крикнув з-за дверей капітан.
Ми увійшли.
Капітан перебував у великій кімнаті: він палив і походжав туди-сюди, заклавши руки за спину, точнісінько як у день нашої першої зустрічі. Обійняв мене і запросив сісти.
- Любий докторе Амарале, – сказав він по тому, як ми з ним сіли, тоді як Авґуста залишилася стояти, притулившись до батькового стільця, – рідко трапляється, що фортуна воліє ощасливити відразу трьох. Щастя – це найрідкісніша річ на світі.
- Рідкісніша за перли, – повчально зауважив я.
- Набагато рідкісніша, та й цінніша. Відомо, що Цезар купив за шість мільйонів сестерціїв одну перлину, аби подарувати її Брутовїй матері Сервілії. Чого б не дав він за ту, іншу, перлину, яку отримав задармо і яка допомогла йому завоювати світ?
- Яка ж то перлина?
- Геній. Щастя – це геній.
Я був трохи засмучений словами капітана: гадав, щастя, про яке йде мова, це для мене і для Авґусти – наше одруження. Та коли капітан заговорив про генія, я поглянув на дівчину такими сумними очима, що вона враз поспішила мені на допомогу:
- Але, батьку, ви ліпше розпочніть спочатку.
- Маєш рацію; вибач, якщо вчений переміг у мені батька. Отож, любий друже, – даю вам віднині це звання, – ідеться про одруження.
- А-а!..
- Моя донька призналася мені сьогодні вранці, що шалено кохає вас і ви відповідаєте їй взаємністю. Звідси один крок до одруження.
- Маєте рацію: я шалено кохаю вашу доньку і готовий одружитися з нею, якщо на це буде ваша згода.
- Погоджуюся, вітаю і дякую.
Чи треба говорити, що капітанова відповідь, хоча й передбачена, наповнила захватом моє стражденне серце? Я скочив з місця і весело потиснув йому руку.
- Розумію-розумію! – мовив старий. – І зі мною таке бувало. Кохання – це майже все в житті. Життя постає перед нами у двох головних образах – кохання і науки. Хто зрозумів це, той гідний зватися людиною. Влада і слава не заважають черепу Олександра Македонського точнісінько відповідати черепові будь-якого штукаря. Жодні скарби на землі не варті простої квітки, яка росте на березі річки. Кохання – це серце, наука – це мозок; а влада – це лише холодний меч…
Я урвав ці набридливі розбалакування про ціну людської величі, сказавши Авґусті, що жадаю становити її щастя й укупі з нею забезпечити спокійну й щасливу старість її батькові.
- За це, зятю, не хвилюйтеся. Я неодмінно буду щасливий, хочете ви цього чи ні. Людина моєї натури не може бути нещасливою. Тримаю своє щастя в руках, не узалежнюю його від марних забобонів суспільства.
Ми обмінялися ще кількома заувагами на цю тему, допоки врешті не взяла слова Авґуста:
- Але, батьку, ви досі не сказали йому про наші умови.
- Май терпіння, дівчинко, перед нами ще цілий вечір.
- Про що йдеться? – спитав я.
Мендонса відповів:
- Ідеться про одну умову, яку мені щойно нагадала донька; ви погодитеся, я певен.
- Звісно!
- Моя донька, – вів далі капітан, – хоче, аби ваша спілка була гідна її й мене.
- Хіба я не..?
- Ви в усьому підхожі, вам бракує лише однієї дрібниці…
- Статків?
- Та годі, яких статків! Маю їх понадміру… Чого вам бракує, любий, це саме те, чого маю понадміру.
Я тямуще кивнув у відповідь на ці слова, та лише з чемності, бо насправді не втямив нічого.
Капітан розвіяв мої сумніви.
- Вам бракує генія, – мовив він.
- А-а!
- Моя донька справедливо вважає, що нащадок генія може взяти шлюб тільки з іншим генієм. Я-бо не можу віддати моє творіння у грубі руки якогось готтентота! Вельми можливо, що на загальному тлі серед інших людей ви справді виокремлюєтеся як талановита людина (адже в моїх очах ви – найпримітивніша тварина) з тієї самої причини, з якої чотири канделябри освітлюють кімнату і не здатні освітити небесного склепіння.
- Але…
- Якщо вам не до вподоби порівняння, наведу інше, буденніше: найяскравіша зірка в небі бліда порівняно з сонцем. Ви, сеньйоре, можливо, яскрава зірка, але я – сонце, і поруч мене зірка вартує не більше від світляка чи простого сірника.
Капітан вимовив усі ці слова з сатанинським виглядом, а його погляд був похмуріший, ніж будь-коли. Я запідозрив, що мій приятель хоча й мудрець, але підвладний припадкам божевілля. Як можу вирватися з його пазурів? І чи вистачить мені мужності вирватися й покинути Авґусту, з якою мене пов’язувала фатальна пристрасть?
Але тут втрутилася сама Авґуста.
- Усе це давно відомо нам, – звернулася вона до батька, – але не варто стверджувати, що він нікчемний. Треба зробити так, аби він став великим…
- То в який спосіб? – запитав я.
- Увівши у вас геній, – пояснив Мендонса.
Попри те, що напередодні ввечері ми говорили на такі теми, я не відразу збагнув, щó він має на увазі. Але він був такий ласкавий, що переказав мені свою ідею якнайясніше.
- По глибоких і ретельних дослідженнях я зробив відкриття, що талант – це невелика кількість етеру, вміщена в одне з заглиблень мозку; а геній – це той самий етер у сторазовій кількості. Аби обдарувати генієм людину з талантом, достатньо ввести у вказане заглиблення ще дев’яносто дев’ять рівних доз чистого етеру. Саме цю операцію ми здійснимо над вами.
Даю читацькій увазі обчислити частку жаху, у який кинув мене цей жахливий проєкт мого майбутнього тестя!.. Жаху, який подвоївся, коли Авґуста мовила:
- Це просто чудово, що мій милий батько зробив таке відкриття… Проведемо операцію сьогодні ж, гаразд?
Що це? Переді мною двоє божевільних? Чи я потрапив у царство привидів? Пильно поглянув на цю пару: обоє були спокійні й задоволені, наче розмова йшла про найбуденніші речі.
Мало-помалу я заспокоївся: згадав, що я міцний чоловік і їм – старому і слабкій дівчині – не до снаги подужати мене, штовхнувши на операцію, яку я вважав справжнісіньким убивством.
- Операцію зробимо сьогодні, – мовила Авґуста по короткій паузі.
- Сьогодні не вийде – відповів я – але завтра, о цій же годині, обов’язково.
- Чому не сьогодні? – спитала капітанова дочка.
- Ще маю багато справ.
Капітан усміхнувся з таким виглядом, що, мовляв, ні, не проковтну цієї пігулки:
- Милий зятю, я старий і знаю всі ці прийоми брехні. Відтермінування, якого ви прохаєте, – це вельми примітивна відмовка. Хіба не ліпше сьогодні перетворитися на світило, яким пишається людство, на суперника Бога, ніж до завтра лишатися пересічною людиною, як усі навколо?
- Безперечно; але завтра матимемо більше часу…
- Заберу у вас не більш як пів години.
- Гаразд, нехай сьогодні. Але я хотів би мати бодай три чверті години, після чого повернуся і буду у вашому розпорядженні.
Старий Мендонса прикинувся, що погоджується.
- Добре; але аби ви переконалися, що я вже подбав про вас, зайдімо на хвилину до лабораторії – і ви самі побачити ту дозу етеру, яку збираюся ввести у ваш мозок.
Ми рушили до лабораторії – Авґуста, під руку зі мною, капітан із ліхтарем попереду. Іншим часом, я спитав би: навіщо ми так, на повних вітрилах?.. Але цієї хвилини мене опанувало одне бажання – якнайдалі опинитися від цього будинку.
І тим не менше дивна сила тримала мене в полоні, заважаючи вирватися, – то була Авґуста. Ця дівчина справляла на мене і солодкий, і гіркий вплив одночасно; я почувався її рабом, і моє життя немов розчинилося в її житті; це було якесь зачароване шаленство.
Капітан вийняв з чорної дерев’яної скрині флакон з етером. Точніше, він мені сказав, що з етером, бо я не побачив усередині цього флакона зовсім нічого, і, відповідаючи на моє здивування, він пояснив:
- А хіба геній необхідно бачити? Запевняю, вас, що тут, у цьому флаконі, є дев’яносто дев’ять доз етеру, які вкупі з однією дозою, що її подарувала вам природа, утворять чудову сотню.
Дівчина взяла флакон і почала розглядати на світло. Щодо мене, то я вирішив викрити капітана через мою горезвісну простоту.
- Ви даєте слово, – спитав я, – що тут геній найвищої якості?
- Даю слово. Але навіщо маєте вірити мені на слово? Невдовзі ви самі переконаєтеся.
Сказавши це, він ухопив мене за лікоть так сильно, що я похитнувся. Зрозумів, що надійшла фатальна хвилина. Спробував вивільнитися з його пазурів, але одразу відчув, як мені на голову впало кілька крапель якоїсь крижаної рідини… Сили полишили мене, ноги зігнулися – я снопом шубовснувся долу.
Не можу описати вам докладно всього жаху тортури, яку перетерпів: я бачив і чув усе, що коїлося навкруги, але був нездатний ворухнутися чи вимовити бодай слово.
- Надумав боротися зі мною, нікчемо? – казав хімік. – Боротися з людиною, яка зробить тебе щасливим?! Передчасна невдячність! Завтра ти обійматимеш мене і палко мені дякуватимеш!
Я перевів погляд на Авґусту: капітанова дочка тримала напоготові довгий скальпель, тоді як старий обережно спробував увести у відомий нам флакон якнайтоншу гумову трубку, призначену для переміщення етеру з флакона в мій мозок.
Не знаю, скільки часу зайняли приготування до моєї тортури… Тільки знаю, що батько і донька наблизилися до мене: він ніс скальпель, вона тримала флакон.
- Авґусто, – мовив капітан, – будь обережною. Аби ні краплі етеру не пропало. Візьми-но он той канделябр. Добре. Присядь осюди, на лавочку. Я протну йому голову. Щойно висмикну скальпель, уведи трубку і потягни за цю пружинку. Двох хвилин вистачить, ось тобі годинник.
Я чув усе це, обливаючись холодним потом. Зненацька мої очі ніби провалилися кудись усередину; капітанова постать набула страхітливих, фантастичних розмірів; кімната наповнилася жовто-зеленим світлом, а всі предмети поступово стали утрачати свою форму… І все довкола мене поринуло в густі сутінки.
Я відчув гострий біль на маківці; щось гостре устромилося в мій мозок. Більше не відчував нічого. Гадаю, знепритомнів.
Коли я прийшов до тями, у лабораторії нікого не було: батько з донькою зникли. Десь попереду мені привиділася якась завіса. Чийсь гучний, різкий голос пролунав у моїх вухах:
- Ну ж бо! Прокидайтеся!
- Що воно?
- Прокидайтеся! Якщо хочете спати, то спіть удома, для цього не потрібно йти до театру.
Я врешті зовсім розплющив очі й побачив обіч себе незнайомця; я сидів у кріслі, у глядацькій залі театру Сан-Педру.
- Ворушіться, – мовив чоловік, – мені час зачиняти.
- А вистава хіба скінчилася?
- Десять хвилин тому.
- І я проспав увесь цей час?
- Наче вбитий.
- Яка ганьба!
- Ну так, це мало кепський вигляд; усі, хто сидів поблизу, сміялися, дивлячись на вас: ви проспали ледве не половину вистави… І постійно смикалися, видно, страшний сон наснився?
- Так, кошмар… Вибачте мені, зараз піду.
І я пішов, заприсягнувшись, що більше ніколи, як би туга не краяла серця, не піду дивитися ультраромантичну драму: вони пренудні всі до останньої…
Коли я виходив на вулицю, мене гукнув швейцар і подав мені записку від капітана Мендонси. У ній було сказано таке:
«Любий докторе Амарале! Я зовсім недавно повернувся на своє місце і побачив Вас у такому солодкому сні, що вважав за ліпше піти, залишивши Вам цю записку з проханням відвідати мене, коли Ви надумаєте, що мені буде вкрай приємно.
Мендонса.
10-та година вечора».
Так-то, тепер я знав, що Мендонса з реального життя – це не Мендонса з мого сну… проте я не пішов до нього. Нехай волають злостивці – усе-таки ти пануєш над світом, о забобоне!



[1] Ріу-Ґранді-ду-Сул – штат на півдні Бразилії. Столиця – Порту-Алеґрі.
[2] Себто ртуті.
[3] Ін-фоліо – розмір сторінки на половину стандартного паперового аркуша.