Розмріяний після Полтави,
Петро вже ласо поглядав
На південь. Там здобути слави
І нові землі зажадав.
Азова вже йому замало,
Хотів Стамбула досягти,
Щоб руські ті протоки стали,
Щоб кораблі могли пройти
І далі в Середземне море.
Запанувати на морях
Всім недругам своїм на горе.
Аби у світу на очах
Росія велетом підня́лась…
Дістати Карла врешті-решт
Й недобитки, які сховались
Між турків. Й запорожців теж.
Він двоє років по Полтаві
Ідеї ті в собі носив.
В Укра́їні завершив справи,
Кого не встиг – тепер добив.
Домовився із Кантеміром,
Який в Молдовїї сидів,
Що той його підтрима щиро.
Волощину теж прихопив
В свої обійми, обіцявши
Від турок землі ті звільнить.
«Гарантії» якісь надавши,
Щоб тих наївних обдурить.
Нехай надіються, дурненькі,
Як стане міцно на Дунай,
На місце вкаже їм хутенько.
Дарма ілюзій не плекай.

У березні, ледь річки скресли,
Майбутню прихопив жону
І нелегка обох понесла
На ту, жадану так війну.
Дістались Києва, де ждали
Уже зготовлені полки.
Взяли гармати й почвалали…
Дійшли Молдавії поки,
То заколотне Правобіччя
Взялися мучить і карать.
Бо ж Орлику пішли на стрічу,
Як здумав було виступать
Супроти нього, щоб підняти
Знов смуту в скорених краях.
Вдалося Орлика прогнати,
Тепер же сіятимуть страх
Між люду, щоби і десятим
Передали – Петро прийшов
Для того, аби панувати.
Тому й пускали людям кров
Та нищили міста і села,
Де хтось хоч Орлика стрічав.
Живих на лівий берег ве́ли,
Він ними землі заселяв,
Що поки пусткою стояли.
Вогнем пройшовши і мечем,
Біля Дністра, нарешті, стали,
Де доєдналися іще
Полки до нього Кантеміра,
Який давно уже чекав,
За християнську аби віру
З Петром супроти турка став,
Султана зрадивши, що владу
В Молдовії віддав йому.
Петро ж пообіцяв за зраду
Ще більше всякого. Тому,
Забувши про народ,господар
Таємно змовився з Петром.
Здолавши невисокі Кодри,
Пішли війська понад Пруто́м
До Ясс - молдовської столиці.
Тут врешті і зібрались всі:
Сам цар, «дружина» білолиця,
Шафіров, що тоді посів
Пост віце-канцлера, до того
Придворних купами було.
Ще й два полки були у нього
Гвардійські. Наче військо йшло
Не на війну, а до параду.
Та й генералів тих узяв,
Хто під Полтавою не зрадив
І шведам гарну відсіч дав.
На що він, справді сподівався?
Чи то наївний надто був?
Піднять Балкани намагався,
Щоб християнський люд почув,
Що йде, нарешті, визволитель
І всі піднімуться ураз
Та стануть разом турка бити.
Але не той обрав він час.
Прогулянкою геть легкою
Здавалась та війна йому.
Султан же готувавсь до бою.
Знав добре ворога, тому
Зміг добре військо спорядити,
Утричі більше від Петра.
Орді велів скоріш летіти.
Хан тисяч сімдесят зібрав
Кінноти й кинувсь до Дунаю,
Куди вже й військо підійшло.
Петро того іще не знає,
Чи йому байдуже було?
Він, своє військо розділивши,
В трьох напрямках його послав.
Собі найбільше військ залишив.
Рене Браїлу взяти мав,
Рєпнін подавсь на Стенелішти.
Там і напалася орда,
Побивши кілька тисяч. Решта
Назад вернулась по слідах,
Де ждав Петро. Османи згодом
З другого боку підійшли
І перекрили всі підходи,
В облогу табір узяли.
До турок шведи долучились
Із Карлом, Орлик, козаки.
Їм покарать Петра хотілось
І сподівалися-таки
Його із табору дістати,
Хай за всі смерті відповість.
За руйнування всі і страти.
Гнів у серцях палав і злість.

Гармати цілий день ревіли
З обох боків. Та ж турок мав
В одних гарматах втричі сили.
І кожен постріл убивав
То три, то п’ять солдат російських.
Що ж протиставити могло
Притиснуте до Пруту військо,
Як сил достатньо не було,
А ні на поміч, ні надії,
Що зможуть вирватись самі.
Дружини офіцерські виють.
Петро і сам не розумів,
Як вибратись з тієї пастки
Та бігав табором весь час,
Бив кулаками в груди часто,
Не вимовивши слова й раз.
Оточене принишкло військо,
Від спраги почорніло все.
І смерть від голоду вже близько,
Чи не наступний день несе.
Дарма заламувати руки,
Дарма надії на царя.
Уже кружляють чорні круки,
Вже чорна піднялась зоря,
Яка такою видавалась,
Бо ж чорний піднімався дим.
Петру нічого не зосталось,
Як здатися. Та перед тим
Він відрядив посла таємно
Вночі візиру до шатра.
Якраз була і нічка темна
Сприятлива до темних справ.
Сам віце-канцлер вів розмову
З візиром. Гроші передав,
Що у Петра були готові.
Домовились… Й Петро підняв
Свій прапор білий, прапор здачі.
Адже готовий був на все.
Тут вижити – одна задача,
А далі, коли Бог спасе,
То все ще можна повернути,
Відмовитись від власних слів,
Про обіцянки всі забути.
Чого-чого, а це він вмів.

Що ж мусив він пообіцяти
За порятоване життя?
Нові фортеці зруйнувати,
Не зведені ще до пуття.
Не влазити у справи Речі,
В козацькі землі ніс не пхать.
Персони визначні, доречі
Заручниками мали стать.
Бо ж знав візир, що царське слово,
Не варте за папір ціни.
Про всяк випадок був готовий,
Щоб були страчені вони.
Дарма, щоправда, сподівався
За те султанську милість мать.
Як про хабар султан дізнався,
Візира повелів скарать.
А що Петро? Той гордим маршем
Прикрити сором захотів,
Побиті прапори піднявши,
Те військо з табору повів.
Кругом стояли яничари,
Аби ганьбу оту прикрить.
Козаки, шведи і татари
Погрожували відомстить.
Тож, озираючись постійно,
Пройшли Молдову москалі
Геть за Дністер. Там уже вільно
Були, мов на своїй землі.
Слідом і Кантемір подався
З боярством зрадливим, бо знав
Про гнів султана і боявся,
Щоб той його був не дістав.
З походу ще цар шле накази
На Правобіччі всім військам,
Аби збиралися одразу
Та й за Дніпро, лишивши там
Із міст лиш пустку та руїну.
Самі ж вогнем, мечем пройшли
Всю Правобічну Україну
І всіх, кого лише знайшли,
На лівий берег геть погнали.
Щоб не кортіло їм назад,
Усе спалили й зруйнували.
Зерно, худобу – все підряд
В селян нещасних відбирали.
То був так званий «другий згін»
За те, що Орлика приймали,
Містам і селам мстився він.
Щоб приховати якось сором,
Фортець своїх не руйнував,
Хоч генералів купу скоро
Зі свого війська розігнав.
Ще й став від турків вимагати,
Щоб Карла й шведів віддали.
Товклись в Стамбулі дипломати
Та лиш султана довели –
Велів нову війну почати
І так Петра тим налякав:
Що й Таганрог велів зламати,
Й Азов негайно передав.
Це він зі слабшим був героєм,
Коли ж сильнішого стрічав,
Пускав у хід підступну зброю
Та й часто зиск із того мав.
Бо завжди знайдеться падлюка,
Яка готова честь продать,
Щоб підле золото у руки,
Навіть, від ворога узять.

Пропав тоді б Петро над Прутом,
Навіки в тій землі зоставсь,
Могло б інакше повернути
Тоді в історії у нас.
Отак бува: одна людина
Якби загинути могла,
То, може б, рідна Україна
Скоріше вільною була.