Не пощастило з дзвонами Москві.
Дрібних багато, та ж царям бажалось,
Щоб іноземці з того дивувались,
Який великий має вона дзвін,
Бо ж ніде в світі більшого нема.
Тож і старались, іноземців звали,
Щоб ті все більші дзвони виливали.
Найперший клопіт Годунов з тим мав.
Більш тридцять тон, говорять, важив він
І дивував і розміром, й красою
Всіх, хто проходив вулицею тою
І мав чудовий, мелодійний дзвін.
Але пожежа знищила його,
Лише пів віку прослужив та й годі.
Цар Олексій звелів при тій нагоді
Відлити дзвона нового, свого.
І вже не тридцять, а сто тридцять тон.
Як дивувати – то вже дивувати.
По закордонах кинулись шукати
Майстрів, але не визвася ніхто.
Фальк, правда, брався, але за п’ять літ
Та мідь щоб з дзвона битого не брати.
Та ж для казни то зайвії витрати.
Взялись свої подивувати світ.
Рік запросили, мідь стару взяли
І, справді, скоро дзвін новий відли́ли.
Заледве на дзвіницю почепили…
Всі московіти в захваті були,
Бо ж дзвін лунав навколо на сім верст…
Недовго грати музиці вдалося.
Хтось гепнув билом – дзвін і розколовся,
Поставивши на всій роботі хрест.
Григор’єв взявся дзвін той перелить,
Був майстром, мабуть, він і непоганим.
Бо дзвін у нього вийшов досить гарним.
Недовго, правда, довелось висіть
Та дзвоном своїм радувать людей.
Упав той дзвін, хоча й не розколовся.
Зробити майстру якісно вдалося.
Але в Росії не знайшлось ніде
Того, хто б його знову почепив.
Більше десятка років і валявся.
Цар ходив мимо та перечіпався.
Урешті, знов повісити велів.
Та от біда – пожежа у Москві,
Вже котра місто дощенту спалила,
Дзвін той на землю знову повалила
І від удару розколовся він.
Пройшло відтоді майже тридцять літ.
Надумалась імператриця Анна,
Що було би і зовсім не погано
Чим-небудь їй подивувати світ.
І щоби пам’ять була на віки.
Отож зробити новий дзвін веліла,
І на те все грошей не пожаліла.
Щоб справді здивувати світ-таки,
Мав бути дзвін не менше двісті тон.
Одразу ж в закордони подалися,
Майстрів шукати кращих узялися.
Та знов на те не визвався ніхто.
Француз Жермен теж братися не став.
Відомий королівський був механік,
У справах тих людина не остання.
Бо ті слова лише як жарт сприйняв.
Даремно тільки витратили час,
Оббігали заледь не всі Європи.
Ніхто із тим не хоче мати клопіт.
Подумали: обійдемось без вас.
І відгукнулись власнії майстри,
Такі собі Моторін разом з сином.
Сказали, що другу роботу кинуть,
Щоб дзвін великий знов заговорив.
В них досвід був. Та дзвони ті малі.
А тут на двісті тон. Така громада!
Та за ту справу ухопились радо.
Все на «авось», як кажуть москалі.
Два роки на узгодження пішло.
Поки модель малесеньку зробили,
Поки кошторис врешті ухвалили…
Щоб менше міді вкрадено було,
Рішили тут же у Кремлі і лить.
Отож велику викопали яму,
Внизу решітку склали дерев’яну,
Взялися форму під той дзвін робить.
Зліпили форму, втрамбували грунт,
Металом щоб гарячим не розперло.
І, ледве піт тії роботи стерли,
Взялися печі будувати тут.
Чотири печі навкруги звели
І жолоби із каменю проклали,
Щоб із печей у форму витікало.
У церкві помолились й почали…
Все, наче, добре до пори ішло,
Але дві печі скоро розвалились
І мідь із них розплавлена десь ділась.
В дві інші печі склали, що було.
Але і ті ламатись почали.
Тож довелося плавку зупинити
І наново всі печі поробити.
Тут загорівся механізм, яким
Повинні були форму піднімати,
Коли уже готовий буде дзвін.
Палаючи, упав на форму він,
Злякалися, що може поламати.
Моторін-батько ледь те пережив,
Пояснення устиг ще написати
Із висновком – «мол, ми нє віновати»
А незабаром в Бозі упочив.
Син справу батька взявся довести.
Іще набрав помічників багато
І став, нарешті, дзвона виливати.
Як той у формі, накінец, застиг,
На нього барельєфи нанесли
І Олексія, і цариці Анни.
Виходило все, наче й непогано.
Та ледь із тим закінчили були,
Як і пожежа вчасно почалась.
Якась вдова десь свічку притулила.
Від того, кажуть, вся Москва згоріла.
На Трійцю та пожежа відбулась.
Мов Бог Москву за віщось покарав.
За «вавилонський» дзвін отой, можливо.
Для нас те все, по суті, не важливо.
Вся справа в тім, що той вогонь дістав
І до Кремля, де готувався дзвін.
Навіс над ним, казали, загорівся
Й на дзвін отой у яму завалився.
Аби від того не розплавивсь він,
Згори усе водою заливали.
Чи , може, то від перепадів тих,
Чи то від того, що він «впав» у ямі,
Пішов увесь дзвін тріщинами прямо,
Один шматок ще й відвалитись зміг.
Пішла уся робота «псу під хвіст»,
Хоча чого другого і чекати?
Надумали Європи здивувати?
Навіщо братись, як не маєш хист.
То ще не вся історія, однак.
Уклавши купу грошей і металу,
Той дзвін із ями піднімать не стали,
Хоч спробували – не змогли ніяк.
Це ж треба мати голову пусту,
Щоб до кінця все не прорахувати:
Коли із ями не змогли дістати,
То як підняти аж на висоту?
Сто років дзвін у ямі простояв.
Не вийшло – наплювали і забули.
Щоправда, як комусь цікаво було,
Спускався по драбині й розглядав.
Лиш, як минуло майже сотню літ,
Знайшовся,наче іноземний майстер,
Який дістати дзвін із ями взявся,
Щоб витягти, як кажуть, в білий світ.
І звався він, здається, Монферран.
Півроку він до того готувався.
Хоча підйом одразу і не вдався,
Але він доробив старий свій план,
Додав мотузок, блоків, во́ротів,
Бо ж заважким він видався, одначе.
І, врешті-таки виконав задачу,
Ніхто за яку братись не хотів.
Поставили на постамент його
Біля дзвінниці, на яку спочатку
Його і планувалося підняти.
Але не стали вже робить того.
По-перше, битий – то уже не дзвін,
По-друге, як його підняти мали?
Та ж він дзвіницю ту усю розвалить.
Так і стоїть на постаменті він.
Як символ,мабуть, дурості людській.
Хотіли щось величне сотворити,
А вийшло посміховисько для світу.
Що ж, коли там правителі такі?!

Хотів би Цар-гармату ще згадати.
Зробили гарну, величезну – так,
Уклали грошей купою, однак
Не спромоглися з нею постріляти.
Дзвін, що ні разу і не задзвонив,
Гармата, із якої не стріляли.
Навіщо тоді сили й час вкладали,
Якщо не мають користі вони?