Безмежний степ, без краю і кінця,
Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
Бо кожен день від краю і до краю
Його в своїх набігах облітає,
Зна його ріки всі і озерця.
Він тут володар. Хоче – наведе
Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
Що геть жовтіють трави всі і квіти.
І важко віднайти води попити.
А сам в байраку заховавсь і жде.
Блукають степом цілі табуни
Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
Орли із висоти свого польоту
Все озирають ба́йдуже – а що там,
Чи не летять супутники війни –
Ті чорні круки, які звідкись знають,
Де скоро буде проливатись кров.
І їх ураз злетиться – будь здоров,
Аби в степу бенкетувати знов.
Та поки ще, здається їх немає.
Аж раптом сполошились табуни,
Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
Знялися звідкись круків чорні зграї.
Війна на степ, напевно насуває.
А степові не хочеться війни.

Летить орда, здіймає степом пил,
Він хмарою по сліду зостається.
Степ завмира, птах жоден не озветься.
Лиш круків зграя над ордою в’ється,
Очікуючи на кривавий стіл.
Попереду летить Хаджі-Гірей.
Бахмату волю дав, той добре знає,
Чого від нього саме хан чекає,
Копитами траву до ніг збиває
Та скоком перешкоди всі бере.
А хан тим часом думає своє.
Можливо, саме час йому згадати
Литовські землі, де ховався з татом,
Аби свої життя порятувати,
Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
Багато їх таких самих було –
Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
Як Едігей над Вітовтом взяв гору
Прибилися до князевого двору.
Там все його дитинство і пройшло.
В Орді ж неспокій увесь час тривав.
За трон поміж собою хани́ бились,
Вмирали часто, ледве тільки всілись.
Їх за віки багато наплодилось
І кожен думав, що він право мав.
В тій колотнечі гинула Орда.
Повсюди по степу біліли кості.
Суперники, мов тішачись від злості,
Рубали всіх. Тож вижити не просто
Було в той час. Аллах же йому дав
Можливість, щоби вижив він і жив.
Хаджі-Гірей був не простого роду.
Ще в час, коли були єдині орди,
Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
В Криму еміром предка посадив.
Його потомки й правили в Криму,
Хоч батькові його і не судилось.
Тоді Тимура військо нагодилось.
В Криму занадто гаряче зробилось,
В Литву й прийшлося утікать йому.
У колотнечі, що тоді велась,
Хаджі приймати участь довелося.
Отож він добре пам’ятає й досі
Падіння, злети, кличі стоголосі,
Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
В годину злету він у Крим вернувсь.
Та як вернувсь – він там не був до того –
В Литві розпочинав свої дороги.
Але то було радістю для нього,
Що він до батьківщини доторкнувсь.
Недовга, правда, радість та була.
Знов у Орді хани́ за трон зчепились
І вороги на троні опинились.
Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
В Криму. І воля їхньою була.
Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
Заледве став він у Криму еміром,
Накинувся на конкурентів звіром,
Які зостались у Криму допіру.
Хотів міцніше владу взять до рук.
Хаджі-Гірея і рідню його
Оголосив він ворогами. То́му
Хаджі тікати довелося з дому
Із меншим братом. Та Сеїду злому
Будь що потрібно досягти свого.
Тож по слідах помчався Айдер-бей
Аби криваву закінчити справу.
Домчали коні їх до переправи
Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
Лише водою порятуй себе.
І вони сміло кинулись в ріку,
Тримаючись за гриви своїх коней.
А тут уже на березі й погоня,
Вхопили луки, як самі не вгонять,
Здолають стріли відстань ще таку.
Посипалися стріли навкруги,
Гребуть нещасні, течію долають,
А стріли усе ближче долітають,
Вже свої жала у коня стромляють.
Де ще ті протилежні береги?
Кінь йде на дно, збиває течія.
Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
Віддав коня знесиленому хану.
Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
Слуги нема і брат кудись подівся,
На дні ріки, напевно опинився.
Хаджі тоді на той бік погрозив.
Тоді лише біль у спині відчув.
То дві стріли його таки догнали,
Встромили в його тіло свої жала,
Хоча смертельні рани не завда́ли,
Але й без того ледь живий він був.
Проте Аллаху тут же клятву дав,
Ті дві стріли із часом відомстити.
Він буде і настирливим, і спритним,
Плестиме сіті і нещадно бити
Там, де на нього ворог не чекав.
Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
Другу – для Намаганового юрту.
Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
Та він помститься і помститься люто,
Нехай би і життя на те поклав.
Знов довелося до Литви вертать.
Князь порадів, зустрів його, як рідний,
Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
Наставив його старостою в Ліді.
І став Хаджі великих змін чекать.

Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
Тоді в Криму в руїнах все лежало,
Купці сюди все рідше приїжджали,
Бо їм розбійні орди заважили.
Та то було усе рівно йому.
Та беїв те правління допекло.
Поки він на Айдера опирався,
Ніхто супроти стать не намагався,
Але, коли той в смертний одяг вбрався,
Ніщо вже їх спинити не могло.
Зібрались найвідоміші роди,
Порадились аби постановити:
Хаджі-Гірея треба запросити.
Він має право у шатрі сидіти
Еміра, як Менгу ще посадив.
Із роду він залишився один.
Тож посланці хутчій в Литву помчали.
Хаджі вони не довго умовляли,
Коритися родами слово дали.
Отак у Крим і повернувся він.
Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
Бо беям не зумів протистояти –
Хаджі зумів усі роди підняти
А сил в Сеїда було не багато,
Тож він тепер степами кочував.
Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
Столицю, де еміри всі сиділи,
Яким ще його предки володіли
І став потроху набирати сили,
Щоб розібратись із Сеїдом тим.

В степах Орда розвалювалась вже.
Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
Та його ханом мало хто вважає,
Коритися, тим більше, не бажає,
Готові ханство відібрать з ножем.
Відпав вже Крим, відпала і Казань,
Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
Теж незалежно вівся на ту пору,
Великим ханом одізвався скоро,
Бо ж відібрав собі «ордобазар».
Так прозивалась ставка кочова
З шатром, що тронним в них іменувалось.
Де би орда степами не шаталась,
Чиє шатро – ті і Великі звались.
Отож Сеїд собі шатро урвав
І став тоді Великим ханом він.
Хоча орди уже мав не багато,
Але на Крим став хижо позирати,
Хотів його собі назад забрати,
Чекав момент сприятливий - один.
Як на поживу на Литву дививсь,
Сторожу мріяв якось одурити
Аби ясиру нахапати звідти,
Продати десь та і забагатіти.
Отими часто мріями і грівсь.
Литовську щоб сторожу налякать,
Опудала на коней став саджати,
Мовляв, дивіться війська як багато.
Вдавалось часом і кордон прорвати,
І здобичі швиденько нахапать.
Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
А там лови його, як вітра в полі.
Встигав він шкоди наробить доволі,
Люд український опинявсь в неволі.
Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
Князь в поміч хана кримського просив
І той у степ з ордою відправлявся,
Розбійника зловити намагався.
Коли ловив, коли дарма ганявся.
Урешті-решт Сеїд Литву довів.
Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
Набрав ясиру, здобичі багато,
Багато сіл устиг поруйнувати
Й орду у степ обтяжену повів.
Почувши ледве новину оту,
Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
Велів нікому не жаліти коней…
Тепер от степом військо своє гонить,
Плекає помсту у душі святу.

Сторожа з балки скочила навстріч.
- Через Дніпро пройшли і зупинились.
Ясир, мабуть, ділити заходились
Та заодно і відпочити всілись.
Що ж, для орди в поході звісна річ.
Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
Але орда без слова зрозуміла,
Неначе птаха, крила розпустила
І на ворожий табір полетіла.
Сеїд іще і оком не змигнув,
Як їх уже притисли до води
І заходились голови рубати.
Орда взялася про «аман» волати.
Сеїду залишалось лиш втікати
На північ, замітаючи сліди.
Примчав, говорять в Київ, де його
Знайомі друзі-змовники пригріли.
Із людом щось татари не вділили,
Затіялася бійка, всіх схопили
Й доправили до князя до свого.
Сеїда той в темницю посадив
У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
Адже здобув на полі бою славу
Та ще й Аллах його нагородив,
Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
Одну із двох отих – «ордобазаром».
Хтось у Орді про теє лише марив.
Ввійшовши у шатро те незабаром,
Стер піт, який котився по чолу
І сів на трон…Тепер не просто хан
Якогось Криму – хан Орди всієї.
Тепер мав право управляти нею,
Обзавестись монетою своєю…
Не марево усе то, не обман.
Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
Литва та і Московія – васали,
Адже вони ярлик від хана мали
І данину щороку відправляли.
Ще від Яси заведено отак.

В той час Литва й Московія вели
Поміж собою спір за Україну:
Хто нею володітиме єдино.
То хан Великий вирішить повинен.
І от до Криму посланці прийшли
Від Казиміра, що в Литві сидів,
Аби ярлик у хана попросити,
І мати повне право володіти
І князеві, і потім його дітям
Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
І дав ярлик на Київщину їм,
І на Поділля, й на Чернігів дав,
Смоленщину і Брянщину додав,
Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
Все за Литвою закріпивши тим.

Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
Щоб у столиці, як належить, сісти.
У те кубло не захотілось лізти,
Вернувся у Кирим, у своє місто,
Бо там ще й з турком боротьбу вести.
В Криму тоді колонії були,
Де генуезці здавна ще засіли,
Вони торгівлю вести тут хотіли,
З торгівлі тої гарно багатіли…
Аж тут до Криму турки підійшли,
На те багатство зазіхати стали.
То покрутилися біля Керчі,
А то до Кафи підійшли вночі,
Напевно, місто страхом беручи.
Ескадра, врешті берега пристала.
Вже й ледь не нападати почали.
Всі генуезці в місті зачинились,
Вже турки і до штурму ополчились.
Аж тут Хаджі з ордою появились
І турки невдоволені пішли.
А хани й далі бились у Орді.
Помер один – сини його зчепились,
І довго орди сходились і бились,
Поки одна програла й відступилась
І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
Махмуд той був із роду Намаган –
Одного Чингізідова коліна.
Хаджі стрілу отому роду винен.
Знав, що колись зіткнутися повинен.
Але чекав терпляче кримський хан.
Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
Хаджі-Гірей не став його чекати,
Устиг уже орду свою зібрати
Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
Там на Дону орду його і стрів.
Ударив першим, та ударив так,
Що той Махмуд дав з поля бою драла.
Орда його здалась чи повтікала.
Хоч кримців також полягло немало,
Та він у битві переміг, однак.
Ті, хто Сеїда привели у Крим,
Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
Пускаючи у нього з братом стріли,
Своєю кров’ю помсту окропили.
Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.