В горах високо над Чуфут-Кале
Стоїть дюрбе чи мавзолей. У ньому
Колись лежала жінка всім відома…
Колись відома всім була…Але
Пройшли віки й забулося ім’я.
Хіба місцеві лише пам’ятають,
Легенди про життя розповідають.
Тож поділитись вирішив і я
Тим, що про жінку цю вдалося взнати…
І звали жінку – Джаніке-ханум.
Історія, що навіває сум,
Хоча таких було, ой, як багато.
Було то все ще у часи Орди,
Яку монгольські хани звоювали.
Тоді вона вже розпадатись стала
І хан на хана воювать ходив.
Мінялися вони ледь не щороку
У Золотій Орді. А тут в степах
Мамай на всіх навкруг наводив страх.
Ніхто не міг з ним справитися поки.
В Улусі ж Чагатая в цей же час
Зоря зійшла кривого Тамерлана.
Хоча він був еміром, а не ханом
Та ними, наче іграшками гравсь.
Тоді ж до нього Тохтамиш прийшов,
Ще молодий, але уже амбітний,
Хотів в Орді у Золотій сидіти,
Адже текла у нім Чингіса кров.
І Тамерлан тоді йому поміг,
Орду дав в поміч. Тричі той старався,
Суперників здолати намагався
Та, врешті, і Мамая переміг.
Сів у Сараї й правити почав.
Москву спалив, що зовсім знахабніла
І за два роки подать не сплатила.
З Ордою щоб ніхто не жартував.
Був в Тохтамиша вірний помічник,
Що звався Едігей. В Криму він правив.
Допомагав він хану в усіх справах.
Щоб був ще більш надійний чоловік,
То Тохтамиш доньку йому віддав
Улюблену, що Джаніке і звалась.
У нього ще чотири зоставалось
І вісім ще синів до того ж мав.
В Кирк-Ор з малого Джаніке зросла,
Чуфут-Кале тоді так прозивалось.
Отож до Криму міцно прив’язалась
Й без Криму довго бути не могла.
Але ж орда на місці не сидить,
Вона степами увесь час мотає,
Постійно паші й здобичі шукає.
Тож довелось їй степом побродить
Із чоловіком. Тохтамиш тоді
Уже нахабства владою набрався.
І обіцянки всі позабувався,
На Тамерлана виступить схотів,
Того, хто ханом стати допоміг.
Але коротка пам’ять Тохтамиша.
Рішив, що Тамерлана враз покришить.
Але зібрати всю орду не зміг.
Багато хто відмовився іти
У той похід і Едігей між ними.
Злютований невдачами отими,
Хан в гніві кров жоні своїй пустив,
Що матір’ю для Джаніке була.
Та, мабуть, чоловіка упрохала,
Щоб кара на убивцю того впала.
Отож, орда не тільки не пішла
Із Тохтамишем проти Тамерлана.
Щось Едігей, напевно, зрозумів,
Прорахувати все, як слід зумів
І з Тамерланом став супроти хана.
Розбивши Тохтамиша, Тамерлан
Пройшовся по ординських володіннях,
Скарав багато винних і невинних,
Бо ж мав і в тому чималий «талан»
Діставсь аж до Московії тоді,
Єлець порушив, залишив руїну
Та і подався у свою країну,
Бо пхатися в ліси не захотів.
Отримавши удар смертельний той,
Орда поволі з часом занепала.
Від неї ханства відділятись стали
І те не зміг вже стримати ніхто.
Тож Едігей, вловивши суть подій,
Став землі попід себе підбирати,
Свою орду Ногайську лаштувати,
Щоб незалежно правити у ній.
Сам бути ханом, звісно, він не міг,
Адже не мав Чингісової крові.
Але ж дружина! Знали всі чудово –
Чия дочка! Йому ж – як оберіг…
І його дітям. Дітям перш його.
Адже вони по крові Чингісіди.
Він завоює, вони стануть слідом
Й ніхто не заперечить вже того.
Одна біда – суперники кругом,
Бо ж розвелося Чингісідів купа
І кожен прагне ханства – брови супить.
Синів он Тохтамиша одного
Достатньо, а іще і Урус-хан,
Його потомки та Мамая діти.
Всім хочеться на троні посидіти.
Не проти того, навіть, Тамерлан.
Проте, найперше – жінчині брати
Й племінники. А вже по ходу того,
Усі, хто перейде йому дорогу.
Кого удасться у степах знайти.
І різанина почалась. В степах
Земля від крові аж червона стала.
Суперників ловили і вбивали,
Стинались орди. Степом віяв страх.
З її братами бився чоловік,
Стинався і не раз із Тохтамишем.
Кривавих трупів по степах залишив,
Що вже, напевно, втратив їм і лік.
Як бути їй у цій різні страшній?
То – рідна кров, це – чоловік і діти.
Кого проклясти, а кого жаліти?
Як з того всього вибирати їй?
Було, що й брат в степах десь оточив
Її з сім’єю. Міг би порубати
Та пожалів, не став того вчиняти.
Хоч чоловік його не пожалів.
Сам Тохтамиш метається кругом:
То він в Литві, а то уже в Сибіру,
Кидається зусюди диким звіром
І спробуй упокоїти його.
Ще і других під’южує весь час.
Литва ледь Кримом не заволоділа,
Як з Тохтамишем на орду ходила.
І нова небезпека кожен раз.
Від чоловіка довелось втікать,
Як вкотре хтось надумавсь отруїти.
В Крим подалася, там пересидіти
Та колотнечу ту перечекать.
Тим часом уже вкотре чоловік
Зіткнувся з Тохтамишем десь в Сибіру,
Накинувся на того лютим звіром,
Орду потовк, хан ледве-ледве втік.
Десь там в Сибіру і навік пропав.
А Едігей зрадів – таки уда́лось,
Із кровних вже нікого не зосталось,
Він всіх уже понищив, порубав.
Його синам тепер відкрився шлях,
Щоб ханом стати. Та радів зарано.
Бо жінку свою знав-таки погано.
Вона здолала підсвідомий страх
Й порятувала братика одно́го.
Трирічного Кадир-Берди тихцем,
Щоб не провідав чоловік про це
З степів далеких привезла до сво́го
Кирк-Ор. І там аж одинадцять літ
Ховала та ростила свого брата,
Бо ж рід хотіла свій порятувати.
І Едігей той не унюхав слід.
З Кирк-Ору перша із жінок вона
Зі своїм почтом в Мекку хадж здійснила.
Про те тоді ще довго говорили.
Той хадж авторитет її підняв.
А чоловік тим часом на Литву
Сходив походом, Київ зруйнувавши,
Багато лиха містові завдавши.
Як то колись ходив і на Москву.
Поки «наводив лад» він у Орді,
Аби «свій» хан його руками правив.
З сусідами вирішував всі справи,
Кадир-Берди, що у Криму сидів,
Підріс, нарешті, помсти шаблю взяв
Та й воювати за Орду подався.
Хоч зовсім юний, але в батька вдався,
Тож уже скоро, навіть, ханом став.
Зібравши військо чимале, повів
Його в степи казахські, де збирався
Із силами і Едігей. І стався
Між ними бій. Він цілий день гримів.
І цілий день лилась на землю кров,
І тисячі батирів степ встелили.
Та Едігея в тім бою убили.
Кадир-Берди суперника зборов,
Але і сам отримав кілька ран
Та і помер за кілька днів по тому.
Було тоді лиш чотирнадцять йо́му.
Хто зна, можливо був би гарний хан.
Але тепер по смерті по його
З великого із роду Тохтамиша
Зосталась Джаніке на світі лише.
З чоловіків не було й одного.
Тож їй дістався трон Кирк-Ор тоді,
А з ним і Крим. І правила у ньому
Вона іще сімнадцять літ по тому.
Страшенна колотнеча у Орді
Не припинялась. Тож поволі Крим
Став відділятись. Хоч, часом, бувало
Й сюди розбійні орди залітали,
Доводилось боротися із тим.
Коли з’явивсь в Криму Хаджі-Герай,
Вона його підтримала у всьому,
Хотіла владу передати йо́му,
Щоб захистив він від набігів край
І незалежним, врешті, Крим зробив.
Та за життя їй того не вдалося.
Хаджі-Гераю знову довелося
Втікать в Литву. Та його час пробив,
Він згодом Кримське ханство заснував.
А син його, щоб шану їй віддати,
Велів дюрбе в Кирк-Орі збудувати
І прах її у ньому поховав.
Так і донині мавзолей стоїть,
Від нього вид на гори і долини,
Де камінь до фундаменту країни
Вона змогла найперший положить.