Сьогодні хочу про Дмитра згадати,
Того, що звали москалі Донським.
Поближче познайомить хочу з ним,
Коротку біографію подати.
Його дідусь – той самий Калита,
Якого ми раніше вже згадали.
Йому корона рано дуже впала,
Бо ж був дев’ятилітнім ще дитям.
Отож сповзала аж на плечі з вух,
Коли він мусив воссідать на троні.
А як інакше – адже князь законний.
Щоправда, правив серед вірних слуг,
Які вкладали рішення в уста,
Підказували, що і як робити.
Не хтось – усе бояри родовиті
Й митрополит, що ледь не батьком став.
І одружили вдало на дочці
Владимирського князя Євдокії.
А вже і ярликом він володіє,
Тримає всі князівства у руці.
І Кремль в Москві поставив кам’яний.
Коротше, ще не встиг і князем стати,,
А вже зумів «зробити» і «надбати».
Відсвяткував рік повноліття свій.
Й дарунок сам собі подарував:
Тверського князя посадив в темницю.
В Москву позвав, щоб, начебто, мириться,
А, замість того у кайдани взяв.
Що вже татари підлими були,
А й ті Дмитра усовіщати стали,
Михайла-князя відпустить сказали.
І знов Москва із Тверью почали
Війну, що ледве втишилась була,
Як Калита пройшовсь по ній ордою,
Ледь справилася Тверь з бідою тою,
Ледь рани злікувала, віджила.
І знов Москва гострить ножа-таки,
Щоб, не дай Бог, ярлик не відібрали.
Бо ж все, що москалям до рук попало,
Вони вважають - їхнє на віки.
А і затятий же Дмитро той став.
Чотири рази Тверь йшов воювати.
А у Михайла князь литовський зятем.
Проти Москви йому він помагав.
І московітів бив не один раз,
І двічі брав Москву ту у облогу.
Не вийшло, правда, взяти її в нього.
Не випадково звів свій Кремль князь.
В кінці кінців вже й Ольгерд відступивсь:
Ти б’єш його, а він нахабно пхає.
І Тверь Дмитро усе-таки скоряє,
Тверської крові московіт напивсь.
Владнавши тут усі свої діла,
Тепер Дмитро других сусідів взявся,
На Волгу у Булгарію попхався ,
Що під Ордою в ті часи була.
Та він уже настільки знахабнів,
Що й на Орду дивився ізвисока
(це у Орді самій сум’яття поки),
А хан як слід йому не відповів.
Пройшовся по украйнах Арапша,
Побив війська Дмитра на річці П’яні.
Щоправда, сам Дмитро «злиняв» зарані
Та на нездар війська позалишав.
Орда Москву не тронула тоді,
І так достатньо здобичі набрала.
А далі Вожа. Бегича здолали,
Побили й потопили у воді.
Пройшло два роки, знову у Орді
Неспокій. Тохтамиш зчепивсь з Мамаєм.
Адже Мамай прав на Орду не має,
Він усього лиш темник був тоді.
Та силу мав добрячої орди,
Зібрав усіх супроти Тохтамиша.
А той бігом Дмитру наказа пише:
Збирай війська й на поміч мені йди.
Дмитро ж, як вірний у Орди слуга,
Клич кинув – ідемо проти Мамая,
Бо він на отчину на нашу зазіхає.
І все, що можна до Москви стяга.
Зібрав війська і у степи повів.
Не так багато, як то московіти
Скрізь звикли і писати, й говорити.
Ну, тисяч десять чи дванадцять збив.
Та і в Мамая в тій орді було
Нічим не більше. Бо ж на тому полі,
Ото на стільки місця і доволі,
А більше там вміститись не могло.
На Куликове поле прибули,
Мости спалили. Чи ж Дмитру не знати,
Як москалі уміють утікати,
То, щоб хотіли, але не змогли.
А далі зшикував свої полки,
Дмитра Боброка в засідку поставив,
А сам…Узагалі, цікаві справи,
Не став під стягом. Адже князь-таки.
А свою одіж Бренкові віддав,
Сам же простим дружинником одівся.
І невідомо де тоді подівся.
А як же військо – я б його спитав.
Ти ж князь. Ти ж керувати маєш ним.
І стяг князівський не лише для того,
Щоб ти в бою тулився біля нього.
Сигнали подають всім стягом тим.
Схилився вправо – правий фланг іде,
Схилився вліво – лівий наступає.
А, коли князя поряд з ним немає,
До перемоги хто ж всіх поведе?
Виходить, військо билося саме?!
Саме змогло і ворога здолати?
«Донським» з чого б то князя називати?
Та хто ж тих, правда, москалів «пойме»?
Про битву тут не буду говорить,
Іще зі школи, мабуть, не забули,
Бо ж москалі таке з того роздули,
Мов, справді, всю орду змогли розбить.
Татар побили, сам Мамай утік,
Все поле трупом, наче килим вкрилось.
Воно за московітом залишилось.
Стояв над полем тим і стогін, й крик.
Шукали князя. Де то він подівсь?
Живим знайти ніхто й не сподівався.
Але живий, без пам’яті валявся.
Ще на початку бою як зваливсь,
Коли хтось добре дав по голові,
Так і пролежав свою перемогу.
Та ж звик, що роблять все усі за нього.
Тепер отримав почесті нові.
Аякже – Русь він від татар звільнив,
Побив Мамая – слава йому, слава!
Який був князь – така й його держава.
Ми ж уже добре знаєм москалів.
А далі – більше. Той Дмитро і сам
У свою велич й героїзм повірив.
Нахабним став перед татар без міри,
Сказав ординцям – данину не дам
І військ у поміч вам не поведу.
Чим розлютив страшенно Тохтамиша.
Той просто те нахабство не залишив
І на Москву повів свою орду.
Цікаво, що других він не чіпав,
Хоч ті князі також Мамая били.
Але Орді нічим не завинили.
Хан на Москву лиш зуб страшенний мав.
А що ж Дмитро? Ледь чутки надійшли,
Що йде орда аби Москву спалити,
Сказав – не буде у Москві сидіти,
Мовляв, запас у нього сил малий,
То він поїде аж у Кострому
І буде там війська нові збирати
Аби татарам гідну відсіч дати.
А, справді, що ота Москва йому,
Як його злапа клятий Тохтамиш?
Подався князь. А слідом потяглися
Князі й бояри. Загула столиця –
Зостанеться одна голота лиш.
А та голота хутко узялась
Будинки й погреби бояр громити,
Меди та вина з погребів тих пити.
А, як уже добряче напились,
По вулицях, по стінах розбрелися,
Та всяко насміхалися з татар,
Мовляв, нехай прийде татарський цар,
Вони його… Показувать взялися
Усякі непристойності зі стін.
Кричали: «Та щоб ми татар боялись!»
На князя свого, певно сподівались,
Мовляв, прийде і захистить їх він.
Татари лише шаблями махали
В отвіт. Поки під стіни й хан прийшов.
Москву уже готовою знайшов
Оборонятись. Там уже чекали.
Ото один литовський князь Остей
Узявся був Москву оборонити,
Велів усі ворота зачинити,
Бо він на те князівський дозвіл мав.
Два дні татари лізли звідусіль,
А московіти їх вогнем стрічали
З гармат, які вони в Булгарі вкрали
Та із усього – аби була ціль.
Встелили трупом землю вкруг Кремля
Так, що татарам страшно уже стало.
Уже й не так настирно штурмували,
Сердито позираючи здаля.
Не знаю, може б встояла Москва,
Але князі нижегородські стали
Під стіни і скоритись закликали,
То не впаде ні в кого голова.
Мовляв, не їх карати хан прийшов,
А князя, тож ворота хай відчинять
І Тохтамиша урочисто стрінуть
Та і живуть собі спокійно знов.
А москалі – страшенні брехуни,
Повірили отим словам брехливим.
Ворота міста відчинили живо…
І пожаліли у ту ж мить вони.
Татари хутко перебили всіх,
Хто до них вийшов, в місто увірвались.
Там люди перелякані метались,
А злі татари убивали їх.
Коли Дмитро вернувся до Москви,
То він лише за голову хапався.
До Тохтамиша кланятись подався
І виплату дани́ни відновив.
Чого ж було раніш не заплатить,
Якщо у тебе грошики лежали?
За віщо люди помирати мали?
Та що йому холопів тих жаліть!
В Сарай відправив сина Василя,
Нехай там у заручниках посидить.
Та на Рязань напав за всі «обиди»,
Щоби і там сплюндрована земля.
В грошах велику маючи нужду,
Рішив «здоїти» Новгород Великий.
Ушкуйників приплутав, що по ріках
Спускалися, прилеглим на біду.
Бо грабували і татар, й болгар.
Та й християн, звичайно, не жаліли.
Бо й Кострому пограбили, побили,
Й нижегородцям завдали удар.
Хоч Новгород їх і не посилав,
Але Дмитру потрібен привід лише.
Зібрав собі узимку рать побільшу
Та і «доїти» Новгород помчав.
Хоч новгородці і просились та
Йому вже й відступне пообіцяли,
Дмитру того здалося дуже мало,
Із військом навкруг Новгорода став.
Околиці усі пограбував,
Чимало у полон забрав народу.
Завдавши місту чималої шкоди
Ще й відступного, зрозуміло взяв.
Не на татарах, на своїх наживсь
Та і в Москву раденький повернувся…
Хто зна, куди би ще він дотягнувся,
Хто би його немилість «заслужив»
Та вже добряче роздобрів-таки,
Що й на коня залізти йому годі.
Які набіги та які походи,
Коли вже лінь підняти і руки?
Отож й до сорока він не дожив,
У тридцять дев’ять сильно розхворівся.
Ледь п’ятий син у нього народився,
Він бренний світ, нарешті, залишив.
З ним до сьогодні носяться в Москві.
Святим там ладні й злодія зробити,
Аби себе в його лиці хвалити.
Мовляв, учіться й теж отак живіть.