«Яблуко від яблуні пада недалеко».
Істина, відома всім, не нова давно.
Але так буває ще у житті воно,
Що те кляте яблуко переплюне легко
Оту саму яблуню, хай яка крива,
Хай яка потворна та іноді буває.
Олександра Невського іще раз згадаю,
Щоб прислів’я оцього ствердити слова.
Скільки горя батечко наробив для краю,
Як на брата рідного був орду привів,
Військо погромив його, землі розорив.
Довго «рать Неврюєву» народ пам’ятає.
Та куди там батечку до синка Андрія,
Той, за його прикладом, тільки що – в Орду.
Щоб не голословити – факти наведу,
Як Андрій той в боротьбі з родичами діяв.
В Городці Андрій сидів, що отримав в спадок
Та великим князем буть дуже вже хотів.
Старший брат Дмитро якраз боротьбу повів
З Новгородом, де сидів заодно по «ряду».
Тут Андрієві взялись бояри шептати,
Що пора б уже ярлик в брата відібрать.
А тому не треба то, навіть і казать.
Велів тут же у Орду скрині накладати.
Кому треба – проплатив, перед ким – поплакав,
Що, мовляв, життя йому брат той не дає
І що гроші у Орду не всі віддає.
Тож, отримавши ярлик від хана в подяку
Та ще військо чимале на Залісся рушив.
Біля Мурома його князі уже ждуть,
Що своїх же грабувать з охотою йдуть
І рідню роздягнуть вмить за милую душу.
Навкруг Мурома пройшлись, усе розорили,
Що «свої», що татарва не жаліли сил,
Лише попіл залишавсь від містечок й сіл,
А татари стрічних всіх живих полонили.
По Ростовщині пройшлись, Тверь не оминули,
Юр’єв, Суздаль, до Торжка, навіть, підійшли.
Прихопили геть усе, що лише змогли,
Церкви та монастирі також не забули.
Сам Дмитро, як тільки взнав про таку навалу,
З Переяслава утік аж за море десь.
Тож Андрієві діставсь його край увесь.
Рада здобичі орда додому вертала.
У Владимирі Андрій влаштував бенкет їм,
Мурз як слід обдарував та і відпустив.
Сам ще й Новгород тоді собі прихопив.
Сів на стіл та порадів з перемоги тої.
Що пів краю сплюндрував – то усе дрібниці,
Баби ще народять – їм то не первина.
Але раптом приліта йому новина,
Що Дмитро вже знов сидить у своїй столиці
Та полки нові збира. Що робить Андрію?
Мчить щодуху у Орду помочі просить,
Мовляв, знову той Дмитро данину платить
Не бажає у Орду. Треба з тим щось діять.
Веде орду князь Андрій разом з Кавадиєм,
Знов з Ростовської землі набіг почали.
Врятувались лише ті, що в ліси втекли,
А всіх інших потягли з зашморгом на шиї.
Переяслав узяли і ущент спалили,
А всіх жителів його вирізали впень.
Від пожарищ ніччю став тоді білий день,
Не лишилося кому й викопать могили.
Знов Андрій на стіл усівсь, у Заліссі править.
Та, два роки не пройшло – знову йти на рать,
Знову старший брат Дмитро став полки збирать,
Щоб на полі бою їм вирішити справу.
Та Андрій не дурень же – мчить в Орду скоріше,
Знову падає до ніг хану і блага,
Хай ордою той скоріш йому помага,
Не жаліє, посила хай орди побільше.
У Заліссі села ще не відбудували,
У землянках ще жили, боячись орди.
А вона вже в котрий раз наліта туди,
Де уже у який раз все пограбували.
Рознесли весь бідний край, нахапали люду
Та й до себе у орду раді подались.
Князь Дмитро на ту біду, правда, не дививсь,
Він на південь дременув від брата-іуди.
Там степами володів хан Ногай з ордою,
Він Тохті не покорявсь, свою силу мав.
Тож Дмитрові теж орду у підмогу дав.
Той в Залісся повернувсь швидкою ходою.
Налякавсь Андрій тоді, столом поступився.
Мовляв, я давно хотів вже його віддать.
Але ж треба тій орді у степ повертать,
Тут Андрій знов у Орду їхать підхопився.
Хан, щоправда, розіливсь і не дав нічого,
Та знайшовсь якийсь мурза, рішив пособить.
І на той нещасний край знов орда летить,
Хоч минулої орди видна ще дорога.
Люд подався по лісах, по ярах ховатись,
Щоб життя хоч зберегти, що там вже майно.
Бо ж ординці тягнуть все, їм усе одно.
Як без здобичі назад з походу вертатись?
А Дмитро, коли орда отак розбрелася,
Враз на неї налетів та і порубав.
І Андрій знов одкоша доброго дістав,
Мрія – брата підсиді́ть знову не вдалася.
Але ж він затятий був. Чи ж його зупинить,
Що народу вже й нема, по лісах сидить.
Йому ж тільки ярликом аби володіть,
А там хай хоч увесь люд в бійні тій загине.
Отож, трохи почекав, ще князів підбурив,
Та й подались до Тохти, що в Орді сидів.
Стали жалітись князі, що вже хто хотів.
А Тохта лише сидів, свої брови хмурив.
Не повірив одному, та ж їх ціла купа.
Повелів своїм братам у похід іти.
Узяли орду велику ханові брати,
Нехай спробує тепер хтось, їй шлях заступить.
«Рать Дюдєнєва» пройшла землі сараною.
Суздаль впав, Владимир впав, впав Переяслав,
Волок Ламський, Дмитров теж проти не встояв.
Від Батия ще біди не було такої.
У руїнах всі міста, спалені всі села,
Хто загинув, хто в полон до татар попав,
Жах над всім Заліссям в час отой панував.
Наче хвиля пронеслась і все живе змела.
Лиш дрімучі хащі люд трохи врятували.
Сам Дмитро, як те почув, то утік у Псков.
Зрозуміло, ту орду він би не зборов,
Тільки б вої задарма десь на полі впали.
Андрій, всівшися на стіл, на Тверь задивився,
Захотілося до рук землі ті прибрать.
Через рік привів на Тверь він ординську рать.
Край спустошений по ній тверський залишився.
Коли брат Дмитро помер, ратився з Данилом,
Що в Москві тоді сидів – його менший брат.
От такий він був – Андрій – той Залісський кат,
Бо ж стараннями його скільки люду вбили.
Як казав ще Карамзін: ніхто з князів роду,
Для Вітчизни не зробив більше його зла.
Та , здається, вся рідня в них така була,
Як то кажуть між людей: то така порода.