ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

М Менянин
2026.08.05 23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.

Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –

Ольга Садкова
2026.08.05 21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!

Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв

В Горова Леся
2026.08.05 16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.

Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об

Борис Костиря
2026.08.05 13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в

Ірина Вовк
2026.08.05 12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз

Тетяна Левицька
2026.08.05 11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.

Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,

хома дідим
2026.08.05 09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм

Віктор Кучерук
2026.08.05 05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.

Роксолана Вірлан
2026.08.05 00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,

і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині

Ольга Садкова
2026.08.04 21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.

Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч

Світлана Пирогова
2026.08.04 20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.

Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень

Паб Лімерик
2026.08.04 17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.

Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.

Кока Черкаський
2026.08.04 16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,

хома дідим
2026.08.04 13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух

Борис Костиря
2026.08.04 13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,

Олена Побийголод
2026.08.04 10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)

Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!

    Бо неділя – це вітанки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Анастасія Ехо
2026.08.01

Фел Ходак
2026.07.22

Ольга Садкова
2026.07.18

Анна Марчук
2026.07.12

Паб Лімерик
2026.07.12

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Інна Момотюк
2026.07.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-10-23 20:54:11
Переглядів сторінки твору 361
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.860 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.729 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2026.08.02 16:13
Автор у цю хвилину відсутній