ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.09.02 22:08
Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт

Олександр Буй
2025.09.02 21:52
Віщувала заграва вітер
У багрянім заході сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хатах віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,

Віктор Насипаний
2025.09.02 13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.

Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,

Віктор Кучерук
2025.09.02 12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.

Світлана Майя Залізняк
2025.09.02 08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн

Артур Курдіновський
2025.09.01 23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!

Борис Костиря
2025.09.01 22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,

Олена Побийголод
2025.09.01 12:07
Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хаосі, –

Ольга Олеандра
2025.09.01 09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Віктор Кучерук
2025.09.01 05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.

Олег Герман
2025.09.01 00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій

Олександр Буй
2025.08.31 22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х

Борис Костиря
2025.08.31 22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.

І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,

Ярослав Чорногуз
2025.08.31 19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --

Артур Курдіновський
2025.08.31 18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,

Юрко Бужанин
2025.08.31 14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Анастасія Волошина
2025.08.13

Василь Пастернак
2025.08.04

Олександра Філь
2025.07.17

Сергій Святковський
2025.06.27

Рембрі Мон
2025.06.07

Чорний Кугуар
2025.05.27

Анет Лі
2025.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2022-10-23 20:54:11
Переглядів сторінки твору 262
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.863 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.722 / 5.3)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.751
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2025.08.31 14:06
Автор у цю хвилину відсутній