ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.29
10:06
Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише свавілля - пекла дно.
Орди ненависть... вже не має меж розгул.
Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божеві
2024.03.29
07:21
Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
2024.03.29
05:31
Обплітало ноги осокою,
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
Холодила вогкість без пуття, –
Та пліч-о-пліч ніжилося двоє,
В душах затаївши почуття.
Несміливо хлюпалися хвилі,
Напускалась темрява густа, –
Про кохання очі говорили
І були заціплені уста.
2024.03.29
01:44
Хай осінь принесе нам перемогу!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
2024.03.28
22:30
Тихо Янгол над церквою летів,
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
2024.03.28
22:29
Зачепила чимось дзеркало
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
2024.03.28
22:28
Господар взагалі собі я сам
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
2024.03.28
22:27
Прокинулися предки - в наші дні від жаху,
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
2024.03.28
22:25
Міріада світів у просторі Всесвіту
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
2024.03.28
22:24
Земні Ангели, небесні люди в небесах живете над нами…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
2024.03.28
22:22
Ночами цілий світ завмирає,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
2024.03.28
22:21
Орки, ви не знищете українську націю, нашу країну,
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
2024.03.28
22:20
Розкинувся в небі Чумацький шлях,
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
2024.03.28
22:18
Весна прийшла після суворої зими,
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
2024.03.28
22:17
Хтось грав на струнах
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
2024.03.28
22:16
Глянула я на зоряне небо,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.28
2024.03.26
2024.03.26
2024.03.20
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Підрив Дніпрогесу 18 серпня 1941 року
Вісімнадцяте серпня і дідусь, як завжди
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.
Свою форму військову вже стареньку вдягає,
Каже – там його друзі вже сьогодні чекають.
Правда, він не до друзів – на могилу ходив,
Що у сквері маленькім за селом притулилась.
Там він довго на лавці у задумі сидів,
Мов із кимось крізь роки подумки говорив.
А Іванку дідуся розпитати хотілось –
Хто ж лежить в тій могилі і що саме було
І цей день тихий літній у далекі ті роки.
Дочекався, нарешті, тої миті він, поки
Встав дідусь з тої лавки, щоб вертатись в село.
От тоді то у нього онучок і пита:
- А що саме, дідусю у цей день відбулося?
- Мені вдруге, онучку, народитись вдалося.
- Як то – вдруге? – Іванку, от буває і так.
- Розкажіть. – Якщо хочеш, тоді слухай, онучку,
Бо хто зна, чи удасться колись розповісти.
Тільки ж ти не біжи так, кроками не части.
Я так швидко не можу, може, дай мені ручку.
Взяв онука за руку та й поволі пішли.
Став дідусь про далекі роки розповідати:
- То було в сорок першім. Йшла війна та проклята.
А ми ще молоденькі у ті роки були.
Видавалось спочатку, що війна та далеко.
Нам же розповідали, що здолаємо всіх.
А тут, правда, новини все тривожніш других,
Вже й під Київ дістались вороги тоді легко.
Вже й ворожі літають все частіш літаки,
Чутно вибухи, певно вони бомби кидають.
А тут нас в Запоріжжя воєнком викликає,
Прийшов час зустрічатись із війною-таки.
Нас таких і постарших кілька тисяч зібрали,
Узялись офіцери нас до служби привчать.
Та не встигли нічого. Бо вже танки гримлять,
Десь під Уманню, кажуть, оборону прорвали.
А у місті крім нас ще тільки еНКаВееС
Та ще льотчики, мабуть – кому місто тримати.
З нас дивізію встигли хіба лиш сформувати
Та й послали на правий берег за Дніпрогес.
Когось кинули в плавні, а нас з хлопцями разом
Проти Хортиці ставлять аби міст захищать.
Ми ж, скажу, навіть толком ще й не вміли стрілять.
Я, так точно, до цього не стріляв ще ні разу.
Стали рити окопи прямо серед полів,
Не оті довгі, що їх у кіно можна бачить.
Кожен сам собі риє. Сам лишається, значить.
Хтось глибоко пориє, а у когось малі.
Та не встигли іще ми добре і окопатись,
Як здалеку почувся якийсь гуркіт страшний
І на пагорок танки виповзли – цілий стрій.
А від танків нема в нас, навіть, чим
відбиватись.
У чеканні страшному час, неначе,застиг.
Отой гуркіт на нерви добре діє, проклятий.
Дивлюсь, наші з окопів почали вибігати
І рвонули до мосту. Один-другий побіг,
За ним п’ятий-десятий. Паніка – річ заразна.
Коли всі утікають - чого маю сидіть?
Підхопився з окопу, озирнувся на мить
І здалося, тих танків іще більше вилазить.
Уже й не пам’ятаю, як до мосту добіг,
А на ньому народу на той бік ще чимало,
І вози, і машини, й піша чимчикували.
Але тут, опинившись уже серед своїх,
Озирнувся іще раз. Бачу – якісь гармати
Б’ють впритул по тих танках, уже кілька горить.
Бачу – і охорона біля мосту стоїть.
Запитав: - А ви міст цей будете підривати?
- Та уже б підірвали. Тільки ж еНКаВееС
На цей бік подалися, строго нам наказали,
Щоб ми міст, не дай Боже, доти не підривали,
Поки вернуться, - й тихо, - бо поїхали, десь
В’язнів вивезли, щоби ті окопи копали.
Та команда – нікого не лишати в живих.
Отож, певно, стріляти і поїхали їх.
Стоїмо, бач, та поки ще вони не вертали.
Озирнувся іще раз – танки задом здають.
Мабуть, їх налякали добре оті гармати.
( Вже пізніше вдалося мені правду узнати,
То зенітники танки ті зенітками б’ють)
Ледве я перебрався через міст той на острів,
Чую, із завиванням літаки десь летять,
Стали бомби кидати, де зенітки стоять.
Чи живий хтось лишився – то не знаю і досі.
Німці танки, щоправда, вже не кидали в бій
Та з’явилась піхота, деренчать мотоцикли.
Ми до звуку такого ще тоді і не звикли
Та дивились, як швидко їх спускається стрій
Вже й до мосту. На ньому ще народу багато.
Та ніхто і уваги, начебто не зверта,
Кожен прагне скоріше подолати моста.
Та і німці нікого теж не стали чіпати.
Ми стояли й дивились, начебто у кіно,
На ту дивну картину. Офіцер тут з’явився
Та наводить порядок поміж нас заходився.
Велів рити окопи, а там, хлопче, воно
Ой, було як нелегко, бо ж земля, наче камінь.
Але якось порили та й скоріш залягли.
Німці нас потіснити намагались були
Та, послушні команді, ми уже не втікали.
Вдарили із гвинтівок, німці і відійшли.
Виявляється, можем ми їх запросто бити!
Та уже і не було нам куди відступити,
Поки з німцями бій той коротенький вели,
Вибух стряс увесь острів, залізяччя злетіло,
Його шмаття здалеку долетіло й до нас.
То на лівий на берег міст єдиний зірвавсь.
Все ж ті еНКаВеДисти, що той – перший не вспіли,
Другий встигли зірвати. Розігнав паровоз
Аж вагон вибухівки й бахнули серед мосту.
Тепер нам неможливо і залишити острів.
Вже і панікувати серед нас почав хтось,
Став кричати, що нас тут всіх на смерть полишили.
Хто поближче, ті бігти узялись до ріки
Щоб уплав хоч водою перебратись-таки.
Але більшість безвільно у окопах сиділи.
Я, хоч плавати вмів - Дніпра б не переплив.
Та й таких не багато. Офіцер, видно, битий
Нам про захист Вітчизни вже не став говорити,
Він про паніку більше і про смерть говорив.
Сказав, що нас човнами будуть всіх забирати.
Та, як кинемось бігти – німці всіх переб’ють,
А, поки ми при зброї, вони нас не візьмуть,
Тож навіщо даремно нам отак помирати.
Зрозумівши всю правду тих простих його слів,
Ми й притихли, міцніше за гвинтівки взялися.
І з надією кожен у майбутнє дивився…
А вже скоро і вечір врешті-решт наступив.
Німці тихо сиділи, нас поки не чіпали.
Ми – в північній частині, а на півдні – вони.
Десь далеко лунали гучні кроки війни
Та, знервовані днем тим, ми на те не зважали.
Десь о восьмій годині раптом гуркіт страшний,
Землю так струсонуло, що ми аж підлетіли.
Що воно – так одразу, навіть, не зрозуміли.
Мить, як вічність здалася. І у миті отій
Умістився і вибух, і повільний, неначе
Гриб, що став підніматись там, де гребля була.
Я дивився, як стрімко вода раптом пішла
У пролом величезний. Я дивився й не бачив,
Що то смерть наша суне. Враз на місці закляк.
Тільки крик офіцера: - Хлопці, всі на дерева!
Та вода уже поряд, на нас кинулась з ревом.
Я уже і не знаю, мене кинуло як
Тою хвилею вгору, піднесло над землею.
Якось я учепився за високе гілля.
З переляком дивився, як зникає земля
Під водою і зникає усе геть перед нею.
Де стояли будинки досі ще чепурні,
Лиш вода розлилася, тягне все, що вхопила.
І такою здавалась непоборною сила
Отієї стихії тої миті мені.
Як в останню надію, я в гілляку вчепивсь,
Дивлячись на усе те, що навколо чинилось.
Думав, очі закрити, щоб усе то змінилось,
Та відкрию – потік той так же стрімко котивсь.
Скільки часу минуло – може день, може рік.
Я, здавалось, всім тілом аж приріс до гілляки.
Хоч навкруг роздивлявся уже, наче без ляку,
Бачив, що усе меншим ставав грізний потік.
Коли спала вода та, я на землю спустивсь
Подивитись, чи з наших хтось живий залишився.
Як піднявся на пагорб та навкруг роздивився.
І по смерть не забуду вид, що мені відкривсь.
Пагорб не зачепило, хвиля та не дістала.
Тож усі, хто був вище, залишились живі.
Та у кожного добра сивина в голові.
Але їх і не хвиля тоді та налякала,
А картина, яку їм бачити довелось
На тім боці, де мирні села досі стояли.
Хвиля всі ті будинки, мов пір’їни здіймала
І усе те до моря з хвилею понеслось.
Залишились дерева, що вчепились корінням.
Були видні здалеку людські трупи на них.
Там, гадаю, навряд хто врятуватися зміг.
Бо ж пройшлася нещадно смерть страшна по долині.
Із моїх односельців, що зі мною пішли,
Не знайшов я нікого, видно, хвиля забрала.
Десь у плавнях багато їх втопилось, казали,
Їх пізніше місцеві поховати змогли.
А вже скоро, як німці до Дніпра підступили,
Люд місцевий зігнали трупи всі позбирать.
Нам за тим довелося також спостерігать,
Як росли на тім боці такі ж братні могили.
Я і досі не знаю – нащо було то все?
Нащо греблю зірвали та людей потопили?
Знаю, тоді нікого влада з нас не жаліла.
Але, тільки згадаю, то і досі трясе.
Кажуть, то московіти прилетіли тоді,
Привезли вибухівки аж двома літаками.
І від страху, що німці зможуть греблею прямо
В Запоріжжя потрапить, дали волю воді.
Лиш в Москві про те знали, сам командувач фронту,
Про наказ недолугий і уяви не мав.
Взяти підривників тих в той же день наказав
Й «майстрам» еНКаВееСу їх «віддав у роботу».
Та наказ дуже скоро поступив «ізгори»,
І отих відпустили, мов невинних ягняток.
І кому за ті смерті тепер відповідати?..-
Змовк й до самого дому про щось думав старий.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію