- А як з рукою? - обізвавсь Семен,
Який в село недавно повернувся.
Він з поглядами гнівними зіткнувся,
Бо ж чути від Івана те ж саме,
Що вже десятки раз переповів,
Не надто уже більшості й хотілось.
Можливо, щось образливе вертілось
На язиках. Але ніхто не смів
Сказать ні слова. А Іван стріпнувсь,
Неначе друге дихання у нього.
Знов мовчки подивився на дорогу,
Із люльки, що ледь тліла, затягнувсь
І мовив: - Я уже розповідав…
Хоча тепер, мабуть, почну здалека…
Іти зимою, знаєте, нелегко.
Та ще ж навкруг постійно оглядав.
Хоч поспішав та скоро утомивсь.
І холодно, й нога моя кульгає
І навкруги ані душі немає.
А тут якраз під дубом надививсь,
Неначе кінь стоїть. То я туди.
Стоїть, і справді сірий кінь козачий.
Господар на землі зхолов, одначе.
Не зміг порятуватися з біди.
Тож я коня того собі узяв,
Раз козакові він уже не треба.
Подякував і козакові, й небу,
Сів на коня та й чимскоріш помчав.
Стрічатись з ляхом зовсім не хотілось,
Отож рішив іти до Богуна
У Вінницю. Його я добре знав,
Той не піде шукати ляську милість.
Богун вже дещо про Нечая знав.
Якісь, напевно козаки прибились,
Тож Вінницею вже чутки носились
Про масляну криваву. Не чекав,
Поки й до нього ляхи підійдуть.
Став уже стрічу гідну готувати.
Подався спершу замок оглядати.
Той не задовольнив його, мабуть,
Бо, й справді досить мав плачевний вид.
Куди там оборону в нім тримати?
В монастирі тоді надумав стати,
Там стіни кріпкі. Там стояти й слід.
Туди усе начиння відтягли,
На стіни повиносили гармати,
Харчів, щоби усіх прогодувати.
Коротше, усі зайняті були.
Ще ополонки повелів робить
На Бузі. Лід міцний доволі взявся,
Отож нелегко козакам давався.
На ополонки повелів стелить
Солому, щоб не видно їх було.
А там іще і снігом притрусило.
Тож здалеку усе здавалось біле
І ворога злякати не могло.
У замку, хоч погано виглядав,
Богун теж сотню козаків зоставив,
Щось, наче невеликої застави,
Аби й тут ворог перешкоду мав.
Всі дослухались – чи ж то лях не йде.
А вісті все тривожніш долітали.
Мурафу ляхи й Шаргород узяли
Без бою. Куди далі поведе
Своїх вояк затятий Калиновський?
А він на Ямпіль, наче яструб впав
Та місто підпалив, розграбував,
Лишив позаду попелище просто.
А вже звідтіль, окрилений усім,
Чого здобув, рішив не повертати
До Бару – перше Вінницю узяти.
Щоб Богунові відомстити тим.
Вперед він Лянцкоронського послав.
Той за три дні до Вінниці дістався
Та з ходу в Нове місто увірвався.
Напевно, тут вже опору чекав.
Та ми у Старе місто перейшли
І там на супротивника чекали.
Тож ляхи замок штурмувати стали.
Стояли хлопці скільки вже змогли
Та майже всі у січі полягли.
А козаки, що, наче поспішали
У поміч їм, назад тікати стали.
Як ляхи зупинитися могли?
Помчали слідом. Нашим добре знать
Де ополонки – бігли, оминали.
А ляхи вмить провалюватись стали,
Бо ж лід під їх вагою став тріщать.
Холодна купіль зупинила вмить
Все ляське військо, крики залунали,
Одні тонули, інші виринали.
А наші повернули й стали бить,
Кого дістануть. В колотнечі тій,
Казали ляхів знатно потонуло.
Вціліли ті, що вчасно відвернули.
То вже було побоїще – не бій.
Сам Лянцкоронський ледве не втонув.
Знайшли надвечір ледве вже живого.
А з Киселя лиш голову і ногу
Собі забрали – це отой, що був
За старосту при ляхах у Черкасах.
А вже дрібніших і не зрахувать.
Штандартів ляських удалось зібрать.
Тож поминки ми справили прекрасно
Данилові . А ляхи відійшли,
У замку стали на підмогу ждати.
Прийшов, нарешті Калиновський клятий
І вони знову штурм розпочали.
Тепер, здолавши обережно лід,
Вони на наші лави напосіли
І ми тоді за стіни відступили
Монастиря. А ляхи нам услід
Помчали у надії захопити
І стіни монастирські, і всіх нас.
Кидалися в атаку раз по раз,
Устигли трупом підступи укрити,
Та взяти стіни так і не змогли.
Опівночі лиш трохи вгомонились.
А ми на свої втрати роздивились,
Вони, на жаль, теж чималі були.
Отож Богун й задумався тоді:
Чи має він у Вінниці сидіти,
Чи краще з тилу ворога громити?
Тож панцир свій посрібнений одів,
Взяв кілька сотень й спробував пройти
Між ляхів, поки темрява упала.
Ми із-за мурів довго виглядали,
Чи лях таємну спробу пропустив.
Дарма чекали, скоро попід стін
З’являтись стали козаки, тікали.
Їх ляхи серед поля перейняли,
Спитали гасло в Богуна, а він
Неправильне назвав його. Тоді
Підняли ляхи чимскоріш тривогу
Та кинулись усі гуртом на нього.
Полковник, опинившись у біді,
Все ж вирвався. А з ним і козаки,
Які живими у бою зостались.
Вони назад у монастир вертались,
Хто купками, а хто один-таки.
Богуну куля зачепила лоб,
Ще й в ополонці довелось скупатись.
Якби не кінь, міг там би і зостатись.
Але вернувся, слава Богу, щоб
І далі в обороні керувати.
Без нього, звісно, важче б нам було.
Уранці з перев’язаним чолом,
Вже зміг на стінах перед ляхом стали.
А ляхи напосілися якраз.
Два дні спокою зовсім не давали,
З гармат палили, стіни штурмували,
Відкочуючись з втратами щораз.
Та бачив пан полковник, що для нас
Все важче буде стіни боронити.
Із ляхами узявся говорити,
Що теж були вже втомлені якраз.
Хотів, щоб вони випустили всіх.
Вони ж свої поставили умови.
В кінці кінців зійшлися, дали слово.
Вони дали заручників своїх,
Ми їм – своїх. Та ледь виходить стали,
Як бачимо, що ляхи не пішли,
А між руїн засіли, залягли,
На нас, напевно, в засідці чекали.
Богун велів вертатись в монастир.
І, ледве ми ворота зачинили,
Як ляхи знов на стіни напосіли.
Гарчали лізли, наче дикий звір.
Але надвечір весь їх шал пропав.
Чи то втомились, чи то втрат багато.
Хіба з гармат продовжили стріляти,
Та обстріл той нічого їм не дав.
Бо й ми також стріляли їм в отвіт.
Так кілька днів іще і проминули.
До перемовин знову повернули.
Та ж ляхам надто вірити не слід.
Між нас багато шляхтичів було.
Вони тих перемовин не бажали,
Бо ж долю Авратинського вже знали.
Ніщо переконать їх не могло.
Поки розмови з ляхами вели
Гарматами та помочі чекали,
Навколо міста ляхи пантрували.
Тоді ми того знати не могли,
Що діється і чи та поміч йде.
А Калиновський сина направляє
З загоном – «язика» хай пошукає.
А той, іще не знаючи, що жде,
У Липовці заночувати став.
Там Пушкареві козаки й напали
Під ранок. Правда, ляхи раду дали.
Відбилися. Ще й полоне́них взяв
Той Калиновський молодий. Одначе,
Примушений до батька був тікать.
Аби скоріше вістку передать.
А уже гетьман Калиновський бачить,
Що буде непереливки йому.
Бо ж Йосип Глух з полками підступає,
А він де боронитися не має.
Й наступним ранком, мабуть що, тому
Послав всіх своїх жовнірів аби,
Ще до підходу Глуха нас узяти
І монастир самим обороняти.
Та ще пів дня гарматами в нас бив
Та в бій кидав постійно військо сво́є.
Але не взяв нічого з того бою,
Хіба ще ляхів купу положив.
Тоді велів гармати відвести
Та і назад до Бару повертати.
Не поспішав. Вважав – часу багато.
І саме тим свій шанс і упустив.
Бо тут на лівім березі якраз
З’явився Глух, накинувся на ляхів.
Ті утікати кинулись від страху…
К’об Лянцкоронський саме у цей час
Не кинувся з драгунами на міст,
Аби козаків Глуха не пустити,
Вдалося б тому ляхів геть побити.
А так драгуни стали в повен зріст
Й вогнем мушкетним козаків зустріли.
Ті відступити мусили тоді.
А лід вже був тоненький на воді,
Не перейти, хоч як би не хотіли.
Поки тримали ляхи міст, усі
У таборі у ляському зірвались,
Хто в чому був – у тому і помчались.
А з челяді багато хто насів
На те добро, що ляхи назбирали,
Тягли мерщій. А було що тягти…
Аж декому від того важко йти.
А пани-ляхи зовсім не зважали
На те багатство. Кинули усе,
Бо тут багатство чи життя спасе.
Тож на коня та й чимскоріш втікали.
Поки то ляхи мчали мимо нас,
Ми їм зі стін несмішливо кричали:
«Цигани! Втікачі! Ну, що, згадали
Пилявці?» «Скоро прийдемо до вас
На Віслу!» «Тут немає діла вам!»
Тим часом Лянцкоронський міст покинув,
Хоч підпалив. А ми вже йому в спину
Ударили. От, хлопці, саме там
Лях мені мою руку й вкоротив.
Я теж його дістав, але замало.
А далі на очах полуда впала…
Й козакування я своє скінчив.-
Старий замовк, задумався на мить,
Немов іще раз пережив ту рану.
Затягся знову люлькою старанно,
Всміхнувся: - Та нічого, будем жить!
До речі, коли ляхи утекли,
За ними наші далі не погнали,
Бо в замку на обоз якраз напали,
Що ляхи із собою не взяли.
Хоч челядь щось із нього потягла,
Та нам іще багато що зосталось.
Возів десь кількасот там назбиралось
І уся здобич ляська в нім була.
Обоз той ляхів і порятував.
Коли б не він, у полі б наздогнали
І по Нечаю тризну влаштували.
Та Калиновський все ж свого дістав.
Нехай пізніше, вже під Батогом…
Та я тоді вже в монастир подався,
У Трахтемирів, де підлікувався…-
І знов обрубка оглядів свого.